«Поки приносиш користь — ти державі потрібен»: правда захисників Маріуполя про полон і випробування після нього
Три роки російського полону, катування, психологічний тиск і постійні спроби зламати. А після повернення — нове випробування: боротьба за нормальне лікування і реабілітацію.
Морпіхи Володимир Подуфалов та Олександр Шалабода пройшли оборону Маріуполя, полон і обмін. У спецвипуску проєкту «Життя після» вони розповіли, як це — вижити в неволі, не втратити віру і чому, попри все, хочуть повернутися на фронт.
Оборона Маріуполя та оточення
Олександр Шалабода згадує, що на початку повномасштабного вторгнення його підрозділ отримав завдання охороняти склади боєприпасів у Маріуполі, поблизу ТРЦ «ПортСіті». Однак ситуація стрімко виходила з-під контролю.
«Коли ми приїхали, не було зв’язку з командуванням. Ми не розуміли, що відбувається: місто вже обстрілювали, працювала авіація, скидали бомби. Ми не знали, де наші», — розповідає він.
Без зв’язку і чітких наказів військові змушені були орієнтуватися на місці. Поруч із ними перебували бійці полку «Азов», до яких морпіхи вирішили приєднатися. Разом вони відійшли на територію заводу «Азовмаш», де тримали оборону.
Володимир Подуфалов у цей час разом зі своїм підрозділом опинився на іншому стратегічному об’єкті — заводі імені Ілліча. За його словами, рішення залишитися в місті було усвідомленим.
«Ми вже розуміли, що назад не підемо. Нам сказали: підпорядковуємося командуванню гарнізону Маріуполя і обороняємо місто до останнього. Таким чином ми мали стримати ворога, щоб він не просувався далі по Україні», — говорить військовий.
Критичність ситуації стала очевидною на початку березня, коли російські війська майже замкнули кільце навколо міста. Українські підрозділи навіть розглядали можливість прориву, щоб не дати оточенню повністю сформуватися, однак командир це не дозволив.
У квітні бої стали особливо інтенсивними. Олександр Шалабода пригадує ніч із 10 на 11 квітня, коли військовим оголосили підготовку до прориву.
«Ми навіть не встигли нікуди виїхати — почалися масовані обстріли: “Урагани”, “Гради”, авіабомби. Потім сказали повертатися на позиції, але вже була інформація, що там росіяни. У той момент я зрозумів, що ставлю на кон своє життя. Але вирішив йти зі своїми хлопцями. Якщо судилося загинути — значить так і буде», — каже він.
Володимир Подуфалов називає одним із найважчих моментів 4 квітня, коли в полон здалися бійці 501-го батальйону. Через це лінія оборони почала розтягуватися, а підрозділи — втрачати зв’язок між собою.
«Нам довелося розтягуватися по позиціях, займати нові ділянки. Хлопці часто не знали, де свої, де ворог. Позиції постійно змінювалися, були великі втрати», — розповідає він.
Спроби прориву також завершилися невдачею. Після цього перед військовими постав вибір: намагатися виходити самостійно, залишатися в оточенні або здаватися в полон. Командування, за словами бійців, не примушувало до жодного рішення.
Олександр Шалабода пригадує момент, коли їхній підрозділ опинився в повному оточенні.
«Нас обступили з трьох сторін і почали кричати: “Здавайтеся, даю слово офіцера — будете живі”. Вибору не було: або загинути, або полон», — говорить він.
Попри страх і усвідомлення ризиків, військові вирішили скласти зброю.
«Але я взяв у руки гранату, але було настільки страшно, що просто викинув її. Ми вийшли — вісім людей. Нас взяли на приціл. Я повернувся до хлопців і сказав: “Пацани, це все”. У мене покотилася сльоза. Я обіцяв дружині й дитині повернутися живим», — згадує Шалабода.
Полон: провокації, думки про самогубство, листи з дому
Перші хвилини після здачі здавалися найстрашнішими — військові очікували розстрілу. Однак їх залишили живими й повели далі. Олександр Шалабода каже, що спочатку полон здавався тимчасовим — максимум кілька місяців. Але час минав, а обміни не відбувалися.
«Коли минув рік, другий, третій — надія почала зникати. Росіяни постійно говорили, що ми Україні не потрібні. Пропонували залишитися в Росії, підписати контракт. Але навіть думки такої не було», — підсумовує військовий.
У російському полоні, розповідають військові, тиск був не лише фізичним, а й психологічним. Володимир Подуфалов також підтверджує, що росіяни системно намагалися зламати полонених, переконуючи їх у нібито «непотрібності» для власної держави.
«Мені пропонували залишитися в їхній армії, на території Російської Федерації. Постійно казали, що ми вдома нікому не потрібні, що країна від нас відмовилась. Вони так і працювали — щоб зламати», — говорить він.
За його словами, перші дні після потрапляння в полон ще не виглядали критичними, однак ситуація швидко змінилася.
«Спочатку до нас ставилися нормально. Але потім, буквально з наступного понеділка, ранок почався з катувань. І тоді я зрозумів: якщо так поводяться, додому ми не скоро», — розповідає морпіх.
Володимира одразу перевезли до російського міста Кінешма в Івановській області, де він провів увесь період полону. За цей час, каже він, головним для виживання ставало внутрішнє загартування і здатність прийняти реальність.
«Перше, що відбувається з людиною в полоні — вона загартовується. Треба змиритися, що над тобою постійно знущаються і ти нічого не можеш зробити у відповідь. Будь-яка помилка — і карають не лише тебе, а й усіх у камері», — каже він.
Окремим інструментом тиску, за словами військових, були провокації між самими полоненими. Наглядачі навмисно сіяли недовіру, щоб викликати конфлікти.
«Кажуть, що твій сусід щось на тебе сказав — хоча цього не було. Люди починають сваритися. Там треба триматися разом, інакше дуже важко», — додає Подуфалов.
Олександр Шалабода також перебував у СІЗО №2 у Кінешмі. Він каже, що ще до полону чув просте правило від знайомого військового: «Хочеш вижити — виконуй усе, що кажуть». Саме цього принципу і дотримувався.
Полонених змушували виконувати різні роботи, від яких не можна було відмовитися. Крім того, їх змушували заучувати списки загиблих дітей на окупованих територіях Донеччини та Луганщини.
«Якщо ти щось неправильно скажеш — це привід для катувань. А якщо скажеш правильно, питають: “Чому вона мертва, а ти живий?”», — розповідає він.
За його словами, головною опорою залишалася родина.
«Мене тримала віра в доньку, в дружину. Коли було дуже тяжко, я згадував, як ми разом гуляємо, п’ємо каву, розмовляємо. Це давало сили», — каже військовий.
Водночас він зізнається, що були моменти, коли витримати тортури здавалося неможливим.
«Були думки про самогубство. Але я починав думати про родину — і це зупиняло», — говорить Шалабода.
Військові також застерігають: надмірна публічність про умови утримання може шкодити тим, хто досі залишається в полоні.
«Нас виводили і били після того, як щось з’являлося в інтернеті. Вони це все дивляться. Тому тим, хто звільнився, варто трохи контролювати, що і як говорити», — зазначає Шалабода.
За словами Подуфалова, ставлення до полонених змінювалося перед можливими обмінами.
«Десь за пів місяця до обмінів нас менше били, щоб не було сильних слідів. Але як тільки обміни проходили — все поверталося назад», — каже він.
Умови утримання в СІЗО були жорсткими: постійний контроль, обмеження рухів і приниження. Там усе зроблено так, щоб людині було максимально некомфортно. Не можна навіть голову підняти — одразу карають. Але найважчим, додає він, було не власне становище, а невідомість про рідних.
«Ми більше переживали за те, що вдома. Чи живі рідні, чи є де жити. Коли хтось отримував лист — це була велика підтримка для всіх», — каже Подуфалов.
Олександр Шалабода радить родинам не припиняти писати листи.
«Із сотні листів один точно дійде. Але коли ти його читаєш — це тебе відроджує. Дає стільки сил, що ти готовий ще раз пройти це пекло», — говорить він.
Обмін та перші кроки реабілітації
Сам момент обміну, за словами обох військових, був не менш напруженим і до останнього залишався невизначеним. Олександр Шалабода згадує, що їх вивезли з Кінешми 20 серпня 2025 року, кілька днів тримали в ангарі із зав’язаними очима та руками, постійно повторюючи, що Україна не хоче їх забирати.
«На третю добу сказали, що нас розвезуть по колоніях у Росії. Було дуже страшно. Я казав побратиму: “Я не переживу це ще раз”», — пригадує він.
Лише коли після посадки в літак почали знімати пов’язки, з’явилася надія, що це справді обмін.
Володимир Подуфалов також згадує, що до останнього не був упевнений, куди їх везуть.
«Нас вивели, посадили в автозаки, потім у літак. Спочатку навіть висадили назад — ми вже думали, що щось пішло не так. Але коли літак приземлився і нам дозволили зняти пов’язки — стало зрозуміло, що це обмін», — каже він.
Остаточне усвідомлення прийшло вже після перетину пункту пропуску.
«Коли ми побачили наших військових — тоді зрозуміли: ми вдома», — говорить Подуфалов.
Після повернення з полону обидва військові нині проходять реабілітацію. Вони перебувають у медичних закладах, однак процес відновлення, за їхніми словами, супроводжується низкою труднощів — як фізичних, так і бюрократичних.
Олександр Шалабода розповідає, що після обміну їх одразу доставили до лікарні в Чернігові, де провели первинний огляд.
«Нас завели в лікарню, дали бокси з речами, одяг, телефони. Потім лікарі почали оглядати — у кого які скарги, травми. Після цього — душ, гаряча їжа. Пам’ятаю, суп був гречаний», — згадує він.
Згодом військових перевели до шпиталю у Вінниці.
Лікування — чергове випробування
Формально допомогу звільненим з полону надають, однак, за словами Шалабоди, не завжди вона є достатньою або якісною.
«Ти кажеш, що в тебе щось болить, тобі дають препарати. А потім дізнаєшся, що це, умовно кажучи, просто глюкоза, а не ліки, які реально допомагають», — каже він.
Через це, додає військовий, доводилося скаржитися представникам СБУ, які працювали з поверненими з полону.
«Після цього лікарі починали реагувати. А до того — питають: “Чого ви скаржитесь?”», — говорить Шалабода.
Окрема проблема — отримання направлень на подальше лікування. За словами бійця, держава фактично забезпечує лікування лише в перші тижні після повернення.
«Далі ти маєш сам знайти лікарню, яка тебе прийме, отримати від неї гарантійний лист, поїхати у військову частину, написати рапорт. Це дуже складно, бо багато лікарень просто відмовляються видавати такі листи», — пояснює він.
Шалабода пов’язує ускладнення з внутрішніми змінами у військовій частині, зокрема після зміни керівництва медичної служби.
«Замість направлення на лікування нас відправляють на ВЛК — перевіряти придатність. Але яке ВЛК, якщо мені ще лікуватися треба? Ми маємо право на реабілітацію до року після полону, але цього не забезпечують», — каже він.
Володимир Подуфалов також говорить про системні проблеми з лікуванням і ставленням до військових після поранень чи полону.
«Поки ти приносиш користь — ти державі потрібен. Як тільки з’являється поранення чи хвороба — усе змінюється», — зазначає він.
За його словами, після повернення з полону спочатку створюється враження повної підтримки.
«Нам казали: відпочивайте, відновлюйтесь, усе буде добре. Але по факту — ніхто нічого толком не робить», — говорить військовий.
У першому шпиталі лікарі не виявили серйозних проблем зі здоров’ям у Володимира, хоча він скаржився на погіршення слуху після контузій.
«Сказали, що все добре. А в іншій лікарні знайшли подвійні перфорації барабанних перетинок. Я питаю: як ви мене оглядали, якщо навіть у душ мені не можна було?» — розповідає Подуфалов.
За його словами, система досі залишається надмірно бюрократизованою.
«Поки ти не принесеш папірець — ти не доведеш, що хворий. Треба самому все шукати, оформлювати», — каже він.
Прагнення повернутися на службу
Водночас, попри пережите і труднощі з відновленням, обидва військові говорять про намір повернутися до служби. Для Володимира Подуфалова це — питання відповідальності та пам’яті про загиблих побратимів.
«Я хочу повернутися. У мене загинуло багато побратимів. Найбільше мотивують ті, хто повернувся з полону без рук чи ніг і все одно продовжує служити», — говорить він.
А ще під час полону замислився над особистим життям — з’явилася мрія створити родину.
«Служу з 2016 року — просто не було часу. Тепер хочу знайти людину, яка підтримає і зрозуміє», — каже військовий.
Для Олександра Шалабоди мотивація повернутися на фронт має ще й особистий вимір — його рідний дім на Херсонщині залишається в окупації.
«Якщо кожен скаже: “Без мене якось впораються” — ми програємо війну», — наголошує він.
Він переконаний, що результат війни залежить від готовності суспільства до спротиву.
Читайте також: «У камерах були і військові, і цивільні. Били — однаково всіх»: як міжнародне право не встигає за реальністю війни
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.
