«Половини мого сина немає»

Захисника Авдіївського напрямку Микиту Маркітанова росіяни взяли у полон у лютому 2024 року. Як саме це відбувалося його мати, Світлана, побачила на відео, яке виклали окупанти.

Нині Микита перебуває в одній із чеченських колоній. У січні цього року, вперше за час полону, він зміг зателефонувати своїй мамі. Про це пані Світлана розповіла «Точці Сходу». А ще про те, як сильно змінився її Микита та про те, що та хто не дає їй пасти духом.

«У Микити, мого старшого сина, багато проблем зі здоровʼям, зокрема, поганий зір, та попри це, у липні 2023 року він добровільно пішов на фронт. Після навчання його відправили під Авдіївку, це було у січні 2024-го. Я пам’ятаю одну з наших розмов, коли я буквально «побачила» його страх. Ми завжди добре відчували один одного — без слів розумію все по його очах. Тоді я намагалась його підтримати, навіть жартувала, що дуже хочу в Грузію і Микита обіцяв мене туди звозити. Звʼязок зник 10 лютого 2024 року. А через два дні мені повідомили, що мій син зник безвісти». 

«У січні 2025 року він подзвонив з Чечні»

«16 лютого 2024 року на одному з російських пабліків я знайшла відео як Микиту та його побратимів окупанти беруть у полон. Вони всі були такі молоді, просто діти, на вигляд років 20. Вперше за довгий час я побачила сина 26 січня 2025 року, він зателефонував по відеозвʼязку з чеченської колонії. В його очах були спустошення та розпач. Навіть, коли я показала йому Аделіну, його маленьку молодшу сестру, яку він дуже сильно любить, жоден м’яз на його обличчі не затремтів, воно було абсолютно відсторонене. Я трималася і не плакала, встигла сказати про наші справи, про те, що роблю все, щоб витягти його з полону і дуже просила триматися — от і вся наша розмова». 

«Він дуже схуд і був поранений»

«Про це мені розповів один з військових, якого вже звільнили з полону. У колонії син майже ні з ким не спілкується, похмурий, мовчазний. Але раніше він був не таким. Насправді Микита дуже позитивний, співчутливий, сприйнятливий та людяний, про це говорю не я, а люди які його добре знають. У нього завжди боліло серце за літніх людей — навіть за незнайомих бабусь міг заплатити в супермаркеті.  Ми з ним дуже близькі, він завжди біля мене — і готував зі мною, і зустрічав, коли пізно поверталась з роботи з важкими торбами. Він дуже любить спорт, бігав, займався боксом, не палить і не вживає алкоголь, самостійно вчив латину та японську. Після школи вступив до інституту фізкультури, взагалі хотів стати медиком, але не вистачило балів і він вирішив бути реабілітологом — не довчився, бо почалася війна». 

«Полонених з Чечні почали повертати лише, коли ми почали діяти»

«Ми дотримувалися режиму тиші достатньо довго. Деякі представники державних органів казали, що розголос, активні пошуки, публікації в соцмережах можуть тільки нашкодити. А що відбувається тепер, коли ми кричимо на весь світ? З Чечні почали повертати полонених, хоча до цього, за півтора року, не повернули жодного. Я впевнена, якби не було акцій на підтримку військовополонених, якби ми не ставили вимог та незручних питань на зустрічах, не боролися за своїх рідних, мабуть, обміни йшли б ще повільніше». 

«Я знесилена, але тримаюся завдяки дітям»

«Вдома на Микиту чекають троє молодших братів і сестра. Ми дружня родина, і Микити дуже не вистачає, ніби немає частини мене, частини єдиного організму. Його наче відірвали він нас і ця рана кровоточить щохвилини. Я дивлюся на своїх дітей і розумію, що я в них одна, і щоб там не було, я маю жити, боротися і дочекатися Микити. Я дуже сильно його люблю і сподіваюсь, що незабаром пролунає телефонний дзвінок і я почую: “Вітаємо, вашого сина обміняли”».

Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

---