«Понад три роки суцільної невідомості»

52-річний Василь К. з Вінниці. Ми не називаємо прізвище захисника на прохання його доньки Анастасії. Як розповідає жінка, наприкінці 2022 року її батько отримав повістку і став до лав 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.

Але вже за кілька місяців, під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута, Василь зник.

Майже рік родина не знала, чи він живий. Лише згодом Координаційний штаб підтвердив: Василь перебуває в російському полоні. Відтоді минуло ще понад два роки, але за цей час його донька не отримала від батька жодного листа, жодного дзвінка і не побачила жодного відео з ним.

Попри це вона продовжує писати йому листи, не знаючи навіть, чи бодай один із них коли-небудь потрапить до його рук.

«Коли почалася війна, батько сказав: “Я залишуся вас захищати”»

«24 лютого 2022 року ми всі були вдома у Вінниці. Я тоді поверталася зі зміни і ще не до кінця розуміла, що відбувається. Але вже бачила людей із валізами, які кудись поспішали, паніку, розгубленість. Удома ми одразу почали говорити про те, що робити далі. Тато наполягав, щоб мама, я і молодша сестра виїхали в безпечніше місце хоча б на деякий час. Він казав, що сам залишиться тут і буде робити все, що потрібно. Ми вирішили не їхати і з перших днів усією родиною почали допомагати. Готували лікарню до прийому поранених, облаштовували палати, тато добровільно охороняв територію лікарні, разом з іншими людьми закладав вікна мішками з піском. Наприкінці 2022 року тато отримав повістку, і за кілька днів він уже був на навчанні. Перші місяці ми ще могли телефонувати один одному. Найбільше мені запам’яталася одна з наших розмов за кілька днів до того, як тато зник. Він, як завжди, повторював, що все добре і нам не варто хвилюватися. Але цього разу я йому не повірила. По голосу було чути страшенну втому. Саме голос видавав, наскільки йому було важко і фізично, і морально».

«Тато зник під час бойового завдання наприкінці лютого 2023 року»

«Перші дні ми просто чекали, як і завжди. Лише коли минуло близько десяти днів, бабуся звернулася до військової частини, щоб дізнатися, чому він так довго не виходить на зв’язок. Саме тоді нам повідомили, що тато вважається зниклим безвісти. Їхній підрозділ виїхав на позиції поблизу Бахмута. Військові почали облаштовувати позиції. Коли батько пішов у свій сектор, побратими ще бачили його, але через деякий час він просто зник з поля зору. Коли вони прийшли до місця, де він мав бути, його вже не знайшли. Вони перевірили навіть навколишні посадки, але безрезультатно».

«Майже рік ми не знали, чи тато взагалі живий»

«Майже рік ми жили в повній невідомості. Шукали будь-яку інформацію, переглядали російські ресурси, чекали бодай якоїсь звістки. Не було нічого — ані фото, ані відео, ані підтвердження, що він живий. Лише через рік в особистому кабінеті Координаційного штабу його статус зі “зниклого безвісти” змінився на “полон”. Я пам’ятаю свою реакцію дуже добре. Це дивно звучить, але я тоді зраділа. Бо цілий рік ми вірили, що тато живий, але не мали жодного доказу. А ця зміна статусу стала першим офіційним підтвердженням того, що він живий. І після року повної невідомості це було найважливіше, що ми могли дізнатися».

«Ми досі не знаємо, де саме його утримують, у якому він стані і що з ним відбувається»

«За весь цей час не було жодного дзвінка, жодного відео, жодного листа від нього. Ми постійно звертаємося до Координаційного штабу, беремо участь у зустрічах, виходимо на акції, спілкуємося з іншими родинами. Ми пишемо йому листи, хоча навіть не знаємо, куди саме їх передають. Нам кажуть, що їх можуть передавати під час обмінів або через інші канали. Я не знаю, чи прочитав він хоча б один із них. Але ми все одно продовжуємо писати. Бо дуже хочеться вірити, що хоча б один лист колись потрапить йому до рук».

«Мій тато дуже добра людина»

«У нього прекрасне почуття гумору, він завжди вміє підтримати, знайти правильні слова і зробити так, щоб поруч ставало спокійніше. За професією він працював із меблями і справжній майстер своєї справи. Навіть після того, як він потрапив у полон, ще довго телефонували люди й питали саме його, задля поради або допомоги. Для мене це дуже зворушливо. Це означає, що люди пам’ятають не тільки його роботу, а й його самого. А ще саме він навчив нас любити ліс. Ми часто ходили разом збирати гриби, і це один з найтепліших моїх спогадів.Тепер майже в кожному листі, який я пишу татові, я згадую саме про це. Пишу, що коли він повернеться, ми обов’язково знову підемо до лісу. Просто так. Як колись. Мені дуже хочеться, щоб цей день обов’язково настав».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---