«Поранення було дуже важким — він втратив обидві ноги»

Прикордонник 94-го прикордонного загону Богдан Федюк зник безвісти 19 січня 2025 року. Це сталося під час виконання бойового завдання на Курщині. Позицію, на якій перебував Богдан, атакував дрон, унаслідок чого захисник дістав важке поранення.

За словами його побратимів, після цього Богдан протягом трьох днів ще виходив на зв’язок по радіо — просив про евакуацію, а потім зв’язок із ним обірвався.

Відтоді родина військового не отримала жодних підтверджених відомостей про те, що сталося з Богданом. Його сестра Василина самостійно знайшла побратимів, з’ясувала обставини останніх днів і разом із родинами інших зниклих військових продовжує пошуки.

Про розмову з братом напередодні його зникнення та надію, від якої родина не відмовляється, Василина розповіла «Точці Сходу».

«Коли ми проводжали брата, він поводився спокійно та впевнено»

«На момент повномасштабного вторгнення Богдан служив у Чопському прикордонному загоні на Закарпатті, а я була вдома, у Жовкві на Львівщині. 24 лютого ми з ним, звісно, говорили телефоном і переписувалися. Він запитував, що відбувається у нас, чи все добре. Напевно, ми обидва не до кінця усвідомлювали масштаб того, що коїлося. Для нас війна почалася не у 2022 році — вона тривала з 2014-го, тому перші дні ми сприймали як продовження того, що вже відбувалося. Перший час Богдан залишався на Закарпатті, а навесні 2023 року їх відправили на навчання. Згодом стало відомо, що їх готують до відправлення на Сумщину. Востаннє ми з мамою бачили Богдана у жовтні 2024 року — разом пообідали, багато жартували. Ми не прощалися так, ніби бачимося востаннє. Ми сміялися. Хоча зараз, коли згадую той день, мені здається, що всі ми були трошки не такими, як зазвичай. Наче веселилися, але за цим усе одно була якась напруга».

«Він завжди говорив мені: “Дивись за малим”»

«До зникнення ми постійно підтримували зв’язок — телефонували одне одному, скидали фотографії та відео. Найчастіше він питав про свого сина, Остапа. Я його хрещена, тому брат постійно повторював: “Дивись мені за малим”. А я відповідала: “Що ти вигадуєш? Приїдеш і сам будеш дивитися”. У нашій родині завжди багато гумору. Навіть коли страшно чи важко, ми намагаємось жартувати. Богдан ніколи не драматизує. Якщо їх сильно обстрілювали, міг сказати лише: “Ніч була важкою, але то нічого, все нормально”. 14 січня 2025 року він повідомив, що вони їдуть на завдання, попросив нічого не говорити нашим батькам, щоб вони не хвилювалися. Останнє, що я від нього почула: “Бережи малого”».

«Три дні Богдан виходив на зв’язок і просив про евакуацію»

«На той момент прикордонників, серед яких був мій брат, прикомандирували до 225-го окремого штурмового полку. Богдан разом із побратимом Владиславом вийшли на завдання поблизу Свердлікового на Курщині. Під час атаки дронів вони сховалися біля згорілої Bradley. Але туди влучив дрон. Богдан вийшов на зв’язок по рації і передав, що побратим загинув, а він сам поранений — втратив обидві ноги. Просив забрати його, але евакуювати його не змогли. На той момент територія вже була під контролем російських військових і, як мені пояснювали, наші не мали можливості туди зайти. Найстрашніше для мене — що після поранення Богдан ще три дні виходив на зв’язок, а потім зв’язок обірвався. Що сталося з братом після цього, ми досі не знаємо. В акті службового розслідування історія описана значно коротше. Зазначено, що Богдан разом із Владиславом та ще одним військовослужбовцем вийшов на завдання поблизу Свердлікового, після атаки з ними було втрачено зв’язок. Про те, що Богдан після поранення ще виходив на радіозв’язок і протягом трьох днів просив про евакуацію, в акті не зазначено».

«Богдан — це завжди усмішка, жарти й якась неймовірна легкість»

«Що б не відбувалося в житті, він намагається жартувати та сміятися. І він безмежно добрий. Завжди комусь допомагає, завжди всім щось від нього потрібно. Я навіть сварилася з ним через це, казала: “Перестань, тобі ж ніхто не допомагає так, як ти допомагаєш іншим”. Але він інакше не міг. Він на чотири роки старший за мене, і в нас завжди були дуже близькі стосунки. Для мене він справжній старший брат — той, хто завжди поруч. А на першому місці в Богдана завжди син Остап. Він дуже хотів дитину, довго на нього чекав і просто ним жив».

«Я не знайшла людини, яка бачила б Богдана в полоні»

«Єдине, що мені вдалося, — знайти побратимів і відновити події тих останніх днів. Я розумію, наскільки важким було його поранення, але людська природа така, що ти все одно віриш до останнього. Нас тримає любов — до Богдана, до нашої родини. Звичайно, ми не сталеві, і бувають дні, коли зневірюємося. Іноді в голові навіть з’являється страшна думка: нехай би вже його привезли, нехай навіть “на щиті”, але він принаймні був би вдома. А потім ловиш себе на цьому і думаєш: ні! Треба чекати! Мама з татом майже щодня ходять до алеї зниклих безвісти у Жовкві, де стоїть портрет Богдана. Я живу у Львові, тому буваю там рідше, але щоразу, коли приїжджаю, теж іду туди. Зараз ми хочемо встановити на лавці табличку зі словами про те, що тут є місце для людини, яка ще має повернутися додому».

«На прапорі написано: “Від Павука для сестрички”»

«Якось ми передавали хлопцям необхідні речі, а у відповідь вони передали мені свій прапор із підписами. Богданів позивний — “Павук”, і на прапорі великими літерами написано: “Від Павука для сестрички”. Тепер цей прапор має зовсім іншу вагу. Частина хлопців, чиї підписи залишилися на ньому, згодом зникли безвісти. Я беру цей прапор із собою на акції. Через соціальні мережі ми знайшли родини інших хлопців, які зникли приблизно в той самий час. Нас уже багато — лише з 94-го прикордонного загону за короткий період зникли десятки військових. Поодинці нас майже не чули, а коли ми знайшли одне одного й об’єдналися, стало легше боротися разом. Тому ми продовжуємо їздити на зустрічі, виходити на акції, шукати інформацію. Поки не знаємо, що сталося з нашими рідними, ми не можемо зупинитися. Моя любов не  зникає безвісти — я нею живу».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---