«Про зникнення Дениса нам не повідомили – забули»: дружина зниклого безвісти захисника про пошуки чоловіка

25-річний молодший сержант Денис Настенко, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, зник безвісти 13 квітня 2025 року на Курському напрямку, поблизу населеного пункту Олешня Суджанського району. Після виходу на позицію зв’язок із ним зник, однак родина ще близько двох тижнів вважала, що Денис продовжує виконувати бойове завдання.

Лише після самостійного звернення до бригади рідні дізналися, що Денис уже майже два тижні офіційно має статус зниклого безвісти. Згодом близькі отримали інформацію про можливе відео з дрона, на якому нібито зафіксовано момент потрапляння Дениса в полон.

Про пошуки чоловіка, очікування на його обмін та життя в невідомості дружина Дениса Софія розповіла «Точці Сходу».

«Він сказав, що дуже мене кохає і обов’язково повернеться»

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з Денисом ще не були знайомі. Я жила в Куп’янську, а він служив у ЗСУ. Перший час було дуже страшно, і я думала тільки про те, що можу померти будь-якої миті, близько місяця ми сиділи у підвалі. У травні 2023 року я переїхала до Києва, а через рік, у травні 2024-го, познайомилася з Денисом. Ми знайшли одне одного в Інтернеті. Він просто написав: “Привіт. Чи можемо познайомитися?” Я відповіла: “Давай спробуємо”. На той час Денис служив у Києві, а наприкінці грудня 2024 року його перевели до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Десь у середині березня 2025-го його відправили на Курський напрямок — у район населеного пункту Олешня Суджанського  району. На позиціях Денис пробув майже місяць, а коли його вивели, він майже не відпочивав — знов і знов мав заводити групи на позиції. Так сталося і 11 квітня. Напередодні ми спілкувалися і настрій в нього був не дуже добрий. Він просив у мене вибачення, писав, що дуже мене кохає. У мене тоді було відчуття наче він прощався. Але водночас він намагався і заспокоїти, казав, що все буде добре і він обов’язково повернеться».

«Про зникнення Дениса ми дізналися випадково»

«11 квітня ввечері Денис на зв’язок не вийшов. Ми подумали, що він просто затримався на позиції, залишився там із хлопцями. Наступні два дні зв’язку теж не було. Мати Дениса зателефонувала на гарячу лінію бригади і їй відповіли, що все добре, тому ми чекали. Минуло близько двох тижнів. Мама знову зателефонувала до бригади і там її раптом запитали: “Вам нічого не сказали?” Мама навіть не зрозуміла, про що йдеться. Що саме нам мали сказати? Тоді ми дізналися, що Денис офіційно вважається зниклим безвісти з 13 квітня. Сповіщення передали до ТЦК, але нам його вчасно не віддали. Наскільки ми потім з’ясували, документ просто поклали до інших паперів і про нього забули».

«Нам сказали, що серед загиблих Дениса не було»

«Що саме сталося з Денисом ми досі точно не знаємо. Командири на зв’язок не виходили, а у бригаді нам повідомили, що, за інформацією командування, серед загиблих Дениса не було. Пізніше з’явилася ще одна інформація. Ми дізналися про відеозапис з дрона, на якому, як нам розповіли, було видно Дениса під час захоплення в полон. Я сама цього відео не бачила. Про нього нам повідомив військовий, якому я довіряю, і він стверджує, що бачив цей запис на власні очі і впізнав Дениса. Ми просили бригаду надати нам відео, але його не отримали. І мене дуже насторожує те, що, коли ми запитуємо про ці записи, отримуємо різні відповіді: то вони були, то їх не було, то вони кудись зникли, потім знову виявляється, що вони є. Тому я точно не знаю, що сталося з Денисом, але в мене є причини сподіватися, що він міг потрапити в полон».

«Я закохалася в його очі»

«Денис дуже добрий, чуйний, уважний та турботливий. Він завжди приходить на допомогу. І водночас у нього сильний характер. Коли ми тільки познайомилися, мене зачепила саме його харизма. А ще я закохалася в його очі, вони в нього сині, глибокі. Потім я побачила, наскільки він уважний до мене, бо помічає речі, які можуть здаватися зовсім маленькими, але для мене саме з них і складається його ставлення до людини. Якось ми гуляли з ним на Оболонській набережній. Я дуже сильно натерла ноги взуттям, до ран. Денис побачив це, купив пластир, позаклеював усі ранки. Він постійно перепитував, чи не болить, чи не тисне взуття, чи не сповзає пластир. Навіть пропонував віддати мені своє взуття. Для мене ця історія добре показує, який Денис. Він називає мене «Сонце моє». Я дуже скучила за тим, як це звучить».

«Я сумую не тільки за Денисом, а і за тією Софією, яка була поруч із ним»

«До зникнення Дениса я була зовсім іншою — живою, багато сміялася, у мене був запал в очах, були сили, жага до життя. Хотілося щось робити, щось планувати, кудись їхати, а зараз я просто зникла разом з ним. І мені дуже хочеться, щоб, коли повернеться Денис, до мене теж повернулася вона — та сама Софія, якою я була до 13 квітня 2025 року. Коли твій чоловік зник безвісти і ти допускаєш, що він може бути в полоні, кожен обмін стає для тебе новим очікуванням. Потім відбувається обмін, і Дениса серед звільнених немає. Тоді ти думаєш, що може хтось із побратимів його бачив чи чув про нього, чекаєш краплинку інформації. А потім виявляється, що немає жодної нової інформації про нього. І в цей момент ти просто вмираєш, разом із цією надією знову і знову. А потім збираєш себе по частинах, продовжуєш чекати і виживати».

«Пошук — це не жест доброї волі. Це обов’язок»

«Дениса чекає дуже багато людей: я, його мама, тато, бабуся, брат, сестра, тітка і моя родина. Легше не стало, навпаки — стало набагато гірше, психологічно, емоційно, навіть фізично. Коли живеш у невідомості, іноді навіть прокидатися не хочеться. Мені трохи допомагають робота, лікування. Я ходжу у Києві на акції на підтримку полонених та зниклих безвісти. Для мене ці акції важливі, тому що завдяки їм про наших рідних не забувають. Про них говорять, їхні імена чують. І влада теж має чути. Я вважаю, що за майже півтора року держава і бригада могли б знайти більше інформації про Дениса. І якщо у державних структур є хоч якісь дані, я хочу, щоб їх не приховували від родини. Я не хочу, щоб мене жаліли. Я хочу, щоб мого чоловіка шукали. Мені потрібен мій Денис — живий, вдома, поруч зі мною».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---