«Росіяни настільки його побили, що сховали навіть від своїх журналістів»
Раміз Мусаєв — цивільний житель Київщини, який зник у перші дні повномасштабного вторгнення разом із чоловіком своєї сестри. Згодом стало відомо, що його затримали російські військові, жорстоко побили й вивезли до Росії.
Відтоді він понад чотири роки перебуває в полоні, а росіяни постійно змінюють місця його утримання.
Сестра Раміза, Ольга, розповіла «Точці Сходу» про зникнення брата, перші свідчення про його полон, роки пошуків і життя між надією та виснаженням. У її родині одразу двоє чоловіків у неволі — і вона говорить про це як про стан, у якому немає паузи, немає вибору й немає права зупинитися.
«Олю, не переживай, все буде добре, нічого страшного не відбудеться»
«Так говорив мені Раміз напередодні повномасштабного вторгнення. Не впевнена, що він мене втішав — думаю, насправді він так і думав. З перших днів ми всі були разом — у селі Луб’янка на Київщині, неподалік від Бучі. Брат був поруч зі мною, з моєю родиною, з батьками. Ніч із 24 на 25 лютого ми провели в підвалі дитячого садка — і через бойові дії, і через вибухи. Жінок та дітей там було багато, а приміщення зовсім не було пристосоване для тривалого перебування, тим більше з дітьми. Ми намагалися зробити його придатним для життя, і чоловіки почали його облаштовувати. Раміз разом із моїм чоловіком Богданом поїхали за акумуляторною лампою — це було вранці 25 лютого. Їхати було недалеко, максимум годину туди й назад. Ми чекали, що вони ось-ось повернуться. Але вони просто зникли зі зв’язку».
«Закатований чоловік був дуже схожий на Раміза»
«Коли 12 березня відкрили “коридор” і стало можливо виїхати, ми дісталися Житомира. Почали передивлятися все, що знаходили – і на російських ресурсах, і на українських — сподівались побачити наших чоловіків. Богдана знайшли досить швидко — це було відео з Гостомеля, де росіяни тримали полонених. Раміза поряд з ним не було. Проте ми побачили відео, вже після звільнення Бучі. На ньому у колодязі знайшли тіло закатованої людини. Воно було дуже схоже на мого брата. Тоді ми пережили найстрашніші години в своєму житті. І лише через півтора дні після цього з’явилася хоч якась надія — на зв’язок вийшов хлопець, який повернувся з полону, і сказав, що бачив Раміза живим, і що він перебуває в курському СІЗО».
«У Кам’янську-Шахтинському Раміз працював у їдальні, але дуже схуд — втратив ледь не половину ваги»
«Ми довго не могли зрозуміти, чому мого брата та чоловіка затримали разом, але на відео з Гостомеля був лише чоловік — Раміза там не було. І той хлопець, який повернувся з полону, розповів, що брат живий, що він дуже вирізнявся серед інших — високий, широкоплечий, фізично сильний. За словами цього хлопця, росіяни одразу його сильно побили, щоб він не чинив опору, і при цьому сховали від камер. Потім Раміза перевезли з Курська до Криму, і вже звідти, десь у травні 2022 року, він зміг передати короткий лист: написав лише, що живий, що перебуває в полоні, просив не хвилюватися. Ми дуже сподівалися, що його обміняють, але цього не сталося. Після Криму його знову перевезли до Росії. Він постійно змінював місця утримання і в якийсь момент опинився в колонії в Кам’янську-Шахтинському. Я знаю, що там він працював у їдальні, розносив їжу. Я навіть бачила звідти відео — і впізнала його: він був дуже худий, здавалося, що втратив ледь не половину ваги. На відео він говорив, що з ним усе добре, що його годують, передавав вітання батькам. Але було видно, що він читає — очі бігали, ніби по тексту».
«Хлопці казали, що брат тримається, але іноді стає дуже понурим, замикається в собі і не хоче ні з ким спілкуватися»
«А потім його перевезли ще далі — в Пермський край. Там, за словами тих, хто звідти повертався, умови були дуже важкі: людей змушували стояти з ранку до ночі, годували погано, і витримувати це було надзвичайно складно. Зараз ми підозрюємо, що з цієї колонії його вже забрали, але де він перебуває — я не знаю. Я постійно пишу йому листи, але ті, хто повернувся, кажуть, що жодного з них він не отримував. Виходить, що з 2022 року він нічого не знає про нас — що з нами, з мамою, зі мною та сестрою, з його племінниками. Мама дуже важко це переносить. Вона хвора, має інвалідність, і тримається з великими труднощами. Часто плаче, особливо в дні обмінів — вони для неї найважчі. Щоразу це сильне переживання, стрес і постійне очікування, яке нестерпно виснажує».
«У мене просто немає іншого вибору, бо в нашій родині у полоні двоє чоловіків»
«Ми шукаємо Раміза всі разом — я, мама і сестра. У мене ще й чоловік у полоні, але я ніколи не розділяю — ми шукаємо їх разом. Я намагаюся тримати все під контролем: розподіляю, хто що робить, ставлю завдання мамі й сестрі, щоб нічого не випало. У нас одна мета і одна робота — повернути їх додому. Я не можу дозволити собі зупинитися. Це стан, який важко навіть описати словами — постійне внутрішнє напруження, виснаження і життя в очікуванні без жодної визначеності. Я не розумію, як тримається мама. Це її дитина, і я не уявляю, як із цим можна жити щодня. Мені її дуже шкода, що їй доводиться проходити через це. Але ми всі тримаємося за одну думку — що вони повернуться».
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.
