«Росіяни засудили Сергія за нібито обстріл цивільної інфраструктури Маріуполя»

27-річний Сергій Шевела — захисник Маріуполя, боєць 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». До повномасштабного вторгнення Сергій жив у Бердянську, і разом коханою, Любов’ю,  будував дуже прості плани: створити сім’ю, працювати, подорожувати. У травні 2022 року, виконуючи наказ, вийшов із «Азовсталі» в російський полон. Перед цим сказав Любові, що все триватиме приблизно три місяці і він обов’язково повернеться. Минуло понад чотири роки. В РФ Сергій отримав вирок — 22 роки і досі перебуває в неволі.

«Сергій сказав, що полон буде тривати не більше трьох місяців»

«Під час перебування Сергія в Маріуполі ми говорили дуже рідко. Бердянськ, де перебувала я, був окупований, український зв’язок майже не працював. У Маріуполі на початку березня 2022 року зникли і світло, і зв’язок. Іноді раз на два тижні мені передавали коротке повідомлення через його побратимів: «Він живий. Передає привіт». Перший раз ми змогли поговорити вже після того, як вони перейшли на «Азовсталь». Розмова тривала хвилин десять. Сергій майже нічого не говорив про себе. Він питав тільки про мене, благав якнайшвидше виїхати з окупованого Бердянська. Казав, що після трагедії Драмтеатру вже не може дивитися на те, як гинуть цивільні, як люди залишаються без їжі, води і допомоги. Я хвилювалася за нього, а він — за мене. Напередодні виходу в полон Сергій зателефонував і сказав, що вони виконують наказ і виходять. Їм пояснили, що це триватиме приблизно три місяці, що за ними стежитиме Червоний Хрест і все буде добре. Він просив мене не хвилюватися і казав, що обов’язково повернеться. Я тоді дуже хотіла йому вірити».

«Теракт в Оленівці — найстрашніший день в моєму житті»

«Після виходу Сергія з “Азовсталі”, я майже одразу виїхала з окупованого Бердянська. Ми почали об’єднуватися з іншими родинами полонених, шукати будь-яку інформацію, підтримувати одне одного. Саме тоді я дізналася, що Сергія утримують в Оленівці. А вже за кілька тижнів стався теракт. Це був, мабуть, один із найстрашніших днів у моєму житті. Ми без кінця переглядали жахливі фотографії та відео, вдивлялися в кожне обличчя, боялись впізнати своїх рідних. Коли росіяни опублікували списки загиблих і поранених, Сергія там не було. Але навіть тоді не було впевненості, що це правда. Пізніше звільнений побратим Сергія розповів мені, що чув його вже в Таганрозі. Це була перша звістка про нього після Оленівки».

«22 роки за захист Маріуполя»

«Наступний удар я пережила восени 2023 року. Я знайшла російську новину про суд над Сергієм і побачила його на відео. Сергія було дуже важко впізнати. Він страшенно схуд, виглядав виснаженим, із глибокими тінями під очима. Було добре видно, що він говорить завчений текст. Він механічно повторював слова про свою “провину”, ніби просто відтворював те, що його змусили вивчити. Його вирок — 22 роки позбавлення волі. За російською версією, його засудили за нібито обстріл цивільної інфраструктури Маріуполя».

«У листах він майже не пише про себе»

«Згодом його перевели до Макіївки, і лише тоді між нами з’явилася можливість листування. Листи доходять дуже рідко — іноді раз на кілька місяців. Зараз, на п’ятому році полону, він пише про те, що найважче їм зрозуміти одне: чому вони досі там. Чому захисники Маріуполя, які виконали наказ і вийшли з «Азовсталі» під міжнародні гарантії, уже п’ятий рік залишаються в російському полоні. Вони бачать, що відбуваються обміни, але не розуміють, чому це досі не стосується їх. Саме це відчуття несправедливості сьогодні найсильніше звучить у його листах».

«Він вміє зробити так, що поруч із ним усім ставало легше»

«Сергій дуже життєрадісна людина. Він завжди легко знаходить спільну мову з людьми, швидко заводить друзів і вміє зарядити всіх навколо своїм настроєм. Саме цим він мене колись і підкорив. Найбільше він мріяв про дуже прості речі: створити сім’ю, спокійно працювати, подорожувати, жити звичайним життям. Перед повномасштабною війною ми якраз повернулися із заробітків за кордоном і будували плани знову поїхати, трохи попрацювати, а потім повернутися додому. Ми ніколи не планували залишатися за кордоном назавжди. Хотіли просто заробити грошей і жити у своєму Бердянську. Зараз я дуже часто думаю про те, наскільки звичайними були наші мрії. Ми не будували якихось грандіозних планів. Ми просто хотіли жити».

«Ми не можемо повернути конкретну людину, але можемо зробити так, щоб про неї не забули»

«Я не думаю, що одна моя дія може повернути Сергія додому. Але я вірю, що родини можуть впливати на інше — не дозволити забути про тих, хто досі перебуває в полоні. Саме тому ми виходимо на акції, зустрічаємося з представниками держави, постійно нагадуємо про наших військових. Я вважаю, що Україна робить багато для повернення полонених. Але мені дуже боляче, що ті, хто вийшов з «Азовсталі» за наказом ще у 2022 році, досі залишаються в полоні. Нам говорять, що вони є пріоритетом, але ми не бачимо цього в обмінах. Я розумію, що дуже багато залежить від Росії. Можливо, саме за таких полонених вона вимагає більше. Але чекати від цього не легше. Коли починається обмін, я намагаюся менше читати новини. Бо це знову нерви, сльози і розчарування. Я дуже сумую за Сергієм. Дуже чекаю його. І найбільше мрію про день, коли він нарешті повернеться додому».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---