«Саша сказав мені: “Я воюю заради дітей”»

Олександр Толкачов, 41-річний військовослужбовець 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, зник безвісти у лютому 2023 року. Спочатку повномасштабного вторгнення він перебував у теробороні, згодом, воював під Красногорівкою. Бахмутський напрямок став для Олександра найважчим.

Його дружина, Ольга, згадує, як хвилювалась за коханого. Коли він не повернувся з бойових позицій, спочатку їй повідомили, що Олександр отримав поранення і його евакуювали. Але швидко з’ясувалось, що насправді вивезти з поля бою його не змогли.

Вже рік Ольга чекає на свого Сашу, відвідує акції на підтримку військовополонених, пише запити та не втрачає надію.

«Саша пішов в тероборону навесні 2022 року. Я тоді підтримувала його рішення, бо розуміла, що просто сидіти вдома він не зможе, йому буде спокійніше за нас, легше від усвідомлення, що він захищає свою родину. Він ніколи не служив в армії, розумів, що треба вчитися воювати та захищати, і після навчання його відправили в частину  — на Донеччину, під Красногорівку. Після контузії, восени 2022 року,  Саша приїхав додому всього на 8 днів. Відновитися він не встиг  — у нього був головний біль, нудило, і після повернення в частину, він ще місяць не міг виходити на позиції, перебував на базі». 

«У лютому 2023 року Сашу з побратимами перевели під Бахмут»

 «Я розуміла, які там запеклі бої, плакала, бо хвилювання за нього було нестерпним. Коханий пообіцяв, що все буде добре, але в його голосі я чула страх, коли ми спілкувались. Він просив передати дітям, а їх у нас троє, що дуже їх любить, що пішов воювати заради них, обіцяв повернутися (Плаче). 20 лютого я запанікувала. Напередодні Саша вийшов на бойову позицію, попереджав, що не буде зв’язку, але саме в цей день мене охопила паніка та відчай, я не знаходила собі місця. Поступово почали виходити на зв’язок побратими чоловіка, які були разом з ним на позиції. Я чекала — Саша не телефонував, а потім мені сказали, що чоловік нібито поранений і треба шукати у шпиталі. Але ця надія згасла, коли я поговорила з командиром його роти. Він повідомив, що Саша дійсно отримав поранення, але вивезти його не встигли і тепер він — зниклий безвісти».

«З того часу моє життя стало на паузу»

 «Перші три місяці я взагалі себе не пам’ятаю. Але згодом, я, разом з молодшим сином, Матвієм переїхала до доньки в Одесу, стало трохи легше. Зараз я працюю в дитячому садочку і робота відволікає трохи. З дітьми треба бути щирою, уважною та відвертою, тому концентруюсь на них. Про Олександра, я досі нічого не знаю. Щомісяця я пишу листи із запитами щодо наявної інформації про нього, відвідую акції на підтримку військовополонених. Я думаю, що акції мають вплив, тому що на зустрічах про це говорить навіть український омбудсмен Дмитро Лубінець — якщо про вашого рідного будуть чути, це може дати результат. Я вважаю, що занадто мало робить МКЧХ. У представників Червоного Хреста багато повноважень, але вони їх не використовують. Можливо, це відбувається через те, що вони хочуть зберегти хороші стосунки з представниками країни-агресорки, але для чого тоді вони потрібні? Допомоги корисної, нашим військовим, які перебувають в полоні від них справді дуже мало. В спільноті, яка об’єднує родини нашої  бригади, рахується, що зниклих безвісти близько 900 людей, а в полоні — 300, але я думаю, що ці цифри набагато більші».  

«Я пообіцяла чоловіку дочекатися, і це дає мені сили»

 «Мій коханий  дуже щирий, щедрий, добрий і люблячий, завжди приділяє всім увагу і допомагає, навіть, якщо це не на його користь. Родина для нього — найважливіше в житті. Ми дуже багато проводили часу разом, багато подорожували Україною. Саша запрошував мене на побачення, навіть коли ми вже були одружені, ми ходили в кав’ярню, в кіно, гуляли та спілкувались. Він дуже уважний до мене. А зараз я виконую обіцянку, яку дала йому — зберегти дітей. Молодший Матвій, йому зараз 5 років, ходить на акції разом зі мною. Син знає, що тато військовий, але він не може осягнути розумом чому тато перестав телефонувати. Він постійно каже мені: “Давай зателефонуємо татові чи запишемо голосове, чому він так довго не приїжджає? Чому в інших діток є тато, а в мене немає?” Я пояснюю, що якщо ми будемо ходити на акції, тато швидше повернеться додому. І я справді сподіваюсь на це».

---