«Саша зателефонував: “Зв’язку не буде, люблю вас!”»

28-річний прикордонник Олександр Пугач зник безвісти у січні 2023 року під Бахмутом. За словами побратимів, які перебували з ним на бойовій позиції, у той день Олександр отримав поранення, але яке саме — ніхто достеменно не знає.

Про це «Точці Сходу» розповіла дружина зниклого, Тетяна. Нині вона самотужки виховує їхнього 5-річного сина і щодня шукає свого коханого, адже вірить, що він живий і обов’язково повернеться додому.

«У нас в Щасті посилились обстріли ще 17 лютого 2022 року. П’ять днів ми були без світла, води та опалення. А 22 лютого, коли вже по місту почали летіти снаряди, я з 3-річним сином Максимом, поїхала на Вінниччину, ми самі звідти. Перші три місяці повномасштабного вторгнення  Саша відвоював на Луганщині, потім — ротації, і ми знову були всі разом. У грудні 2022 року його відправили на Бахмутський напрямок. Поки він перебував на позиціях, ми не спілкувалися по 2-3 дні. Але він казав, що все добре. А ми родиною збирали посилки для нього і побратимів: теплі речі, тушонку, окопні свічки».

«17 січня 2023 року Саша вийшов з побратимами на позицію»

«Потім було декілька днів тиші і надія, яку дала мені дружина одного з побратимів мого чоловіка. Вона сказала, що 22 січня він обов’язково зателефонує. Але цього не відбулося і я почала його шукати. 23 січня з військової частини сповістили, що Саша зник безвісті. Побратими, які були з ним на позиції, розказали, що  він отримав поранення. Але куди саме — версії було декілька: хтось казав, що у живіт, хтось — у ногу. Вони вже виходили з позиції, коли це сталося. Їх повинна була забрати евакуаційна бригада. Коли вони відходили, поранення отримали всі, хто був тоді в групі. Хлопці кажуть, що звали Сашу, кричали, але він не відгукувався і їх евакуювали без нього».

«Саша має статус зниклого безвісти, але я відчуваю, що він живий»

«Вже два роки я нічого не знаю про коханого. Але він настільки цілеспрямований, хай не з першого разу, але він все одно завжди досягає свого, він ніколи не здається, і я знаю  — якщо був хоч маленький шанс, він його використав. І він розраховує завжди тільки на себе. Саша дуже хотів бути військовим, а треба було пройти медичну комісію і його не брали за станом здоров’я. Та попри це він свого добився, хоча це було важко. Я знаю, впевнена, що все буде добре і не розраховую на поганий кінець. Це ж мій чоловік, він обіцяв мені повернутися, я йому вірю». 

«Із ним я відчувала себе принцесою»

«Коханий все завжди робив для мене, допомагав в усьому. Пам’ятаю, як він опікувався, коли я була вагітна — домовлявся з лікарями, готував, я навіть подумати не встигала, а він вже це зробив. Він дуже чекав нас з пологового будинку, купив ліжечко, коляску, всі речі для дитини. Син питає про Сашу постійно. Одного разу, коли ми йшли з садочка, Максим поскаржився мені, що у всіх в групі є батько, а в нього немає, сказав, що його це дуже засмучує. Я пояснюю синові, що тато військовий, що він є, але важко знайти відповідні слова для пʼятирічної дитини. Я кажу, що тато знайдеться і повернеться до нас. Син дає мені сили, коли я починаю плакати, він каже: “Мам, не плач.  Я тебе так сильно люблю!” і мені стає краще».

«Я не маю опускати руки і ніколи цього не зроблю, поки не знайду свого коханого»

«Я відвідую всі зустрічі, які проходять з нашим омбудсменом, Дмитром Лубінцем, їжджу в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Зараз я організовую зустріч родин військових нашого 3-го прикордонного загону з одним з представників офісу омбудсмена, а загалом беру участь у всіх заходах, які можуть допомогти з’ясувати долю полонених, зниклих безвісти або загиблих.  Постійно перевіряю збіг ДНК і, на щастя, його не має, це теж дає мені надію. Це звучить страшно, але я звикла до цього статусу свого життя — невизначеності, невідомості, постійного очікування. Для мене Всесвіт став на паузу, нічого не бачу і не хочу, тільки шукати Сашу і знайти його».

---