«Серед загиблих військових Віталія не було»

Тридцятитрирічний військовий 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади Віталій Шкредь зник безвісти через місяць після того, як потрапив на фронт.

30 січня 2024 року, разом із побратимами, він вийшов на бойові позиції під Терни на Донецькому напрямку.

Дружина захисника, Тетяна, розповіла «Точці Сходу», що звідти з групи її чоловіка не повернувся жоден військовий. Згодом, інша група знайшла на тих позиціях тіла чотирьох загиблих, Віталія серед них не було і це дає родині надію, що чоловік живий і перебуває в полоні.

«Чоловік отримав повістку у жовтні 2023 року. Спочатку його відправили в навчальний центр у Вінниці, потім – у Житомир, згодом – до Польщі. Після завершення навчань ми були разом всього один день. І 1 січня 2024 року він вже був на фронті, в Донецькій області. Я знала, що йому важко, але він часто казав: “Ти мене краще не питай, що тут відбувається”. Іноді, коли морально було зовсім тяжко, чоловік міг сказати про свій стан, і я відчувала його пригнічений настрій. Але здебільшого наші розмови були про родину. Віталій дуже хвилювався за сина, я тоді достроково вийшла з декрету, і він дуже переживав чи не втомлююся я на роботі». 

«Із того завдання не повернувся ніхто»

«30 січня 2024 року, разом із побратимами, Віталій знову вийшов на позиції, хоча майже тільки-но повернувся з попередніх і не встиг навіть відпочити. Група була невелика — 5-6 людей. Після цього чоловік не виходив на зв’язок декілька діб і я почала шукати. Його командир нічого не знав, бо сам був поранений та перебував у лікарні. Згодом до Віталія мами зателефонував військовий, який розповів, що під Теренами – на позиціях, де зник мій коханий, вони знайшли тіла чотирьох загиблих, але Віталія серед них не було. Наші хлопці відбили цю ділянку на два дні, але потім її знов захопили росіяни. Далі – я отримала акт службового розслідування, в якому було написано, що Віталік зник безвісти під час мінометного обстрілу, але, мені здається, що ці акти пишуться однаково для всіх, тому що текст один і той самий, змінюються тільки імена, дати народження та напрямки».

«Віталій — найчесніша людина, яку я знаю»

«Він ніколи не обманює, ні друзів, ні колег. Багато років працював в газопостачальній компанії, займався підводкою газових труб, дуже любить свою роботу і людей, з яким працює. Його колеги допомогли, коли Віталія забрали на фронт — зібрали гроші і ми купили для нього все необхідне спорядження. Його підтримку, турботу я відчувала постійно. А от його відсутність я витримувала завжди дуже важко. Коли він їздив у відрядження, я одразу починала сумувати, бо без нього все не таке. Характер він має твердий — завжди повинно бути так, як він сказав (Посміхається). Я теж така, тому ми звикли говорити і шукати порозуміння. У нас є мрія — купити будинок під Києвом і народити дівчинку. Поки мрію без нього».

«Куди б ми не зверталися під час пошуків – все марно»

«Щовечора, коли засинає син, я починаю пошуки Віталія на різних інтернет-ресурсах. Переглядаю світлини полонених, допити, фотографії вбитих та поранених військових, які розміщують росіяни. Перший місяць було дуже важко, але наша родина відчуває, що Віталік живий. Сили мені дає син, Дмитро, якому зараз 3 роки, підтримка родини і тих дівчат, які також шукають рідних, а це – тисячі і тисячі жінок. Щоразу, коли я йду на акції підтримки військовополонених, я згадую, як боролися і борються жінки полонених бригади “Азов” — коли вони почали кричати на весь світ, хлопців почали міняти. За три роки з нашої 95 бригади повернули лише 11 людей. Лише коли ми почали активну боротьбу, приєдналися до родин “азовців”, а згодом самостійно почали проводити акції на підтримку полонених 95 ОДШБр, в обмінах почали з’являтися прізвища хлопців з нашої бригади. Я вважаю, що мовчання не може бути корисним. Є багато випадків, коли саме розголос став поштовхом для повернення полонених. Тож я продовжуватиму шукати свого коханого і не втрачатиму надію».

---