«Сергій встиг сказати, що їх оточили і зв’язок зник»
Сергій Бородай, старший солдат 46-ї окремої аеромобільної Подільської бригади, зник безвісти 17 лютого 2025 року поблизу Андріївки Волноваського району на Донеччині.
За інформацією, яку вдалося отримати родині, під час обстрілу Сергій виходив на радіозв’язок, повідомив про поранення побратима та про те, що їх оточили російські військові. Після цього зв’язок із ним обірвався.
Відтоді дружина військового Аліна намагається з’ясувати обставини його зникнення. Про пошуки та надію, яка тримає, жінка розповіла «Точці Сходу».
«За ці роки я бачила, наскільки Сергій втомлюється»
«24 лютого 2022 року Сергій вже був військовослужбовцем і перебував у Харкові. Я тоді жила в Черкасах. Ще напередодні він говорив мені, що ситуація дуже серйозна і що, можливо, почнеться велика війна. Радив подумати, куди можна виїхати, якщо стане небезпечно. Після Харкова Сергія на деякий час перевели ближче до дому. Він ходив на службу, але ввечері повертався додому і ми ніби жили звичайним життям — більше часу проводили разом, могли кудись поїхати, відпочити. Потім був Донецький напрямок. Сергій — водій, возив пальне, постійно перебував у дорозі. Потім — знов Харківщина, і знов Донеччина. Фактично наступні роки так і минули — він служив і постійно їздив, а ми чекали вдома. Бачилися іноді раз на місяць, іноді ще рідше. Не можу сказати, що війна зробила його зовсім іншою людиною, але морально і фізично йому ставало дедалі важче».
«Сергій сказав: “Я не знаю, чим це все закінчиться. Це дорога в один бік”»
«Ці слова я почула від чоловіка, коли черговий раз його перекинули на Донецький напрямок. Він розумів, наскільки небезпечним може бути те, що на нього чекає. Але водночас говорив: “Я не маю права просто піти, бо потрібно захищати вас, сім’ю і всіх”. Він дуже усвідомлено до цього ставився. Перед тим як зникнути, Сергій попередив мене, що може не виходити на зв’язок, залишив контакти командування та сказав чекати 10 днів. Я не витримала. Коли Сергій не з’явився на зв’язку два дні, почала телефонувати, але слухавку ніхто не брав. 23 лютого зі мною звʼязалися з ТЦК і повідомили, що мій чоловік зник безвісти».
«Сергій повідомив по рації, що їх оточили»
«Нам досі не вдалося повністю відновити, що сталося в той день, 17 лютого 2025 року, поблизу Андріївки, що у Волноваському районі. Сергія разом із побратимом завезли на позицію і почався обстріл. Він виходив на зв’язок по рації, повідомив, що його побратим дістав поранення і контузію. Він просив про допомогу. Також передав, що їх оточили росіяни і після цього зв’язок із ними обірвався. Військові, які завозили їх на позицію, самі потрапили під обстріл. Дорогою їхня машина підірвалася на міні. Один із них загинув, другий був поранений, але зміг повернутися. Саме від нього нам вдалося дізнатися частину того, що відбувалося».
«Сергій — людина слова, якщо сказав — він це зробить»
«Мій коханий дуже добрий і чуйний. У нього велике серце і він людина слова. Якщо щось сказав, обов’язково зробить. Якщо хтось просив про допомогу, не мало значення, де Сергій у цей момент — удома, на роботі чи відпочиває. У нього практично не існує цих “не можу”, “не хочу”, “не буду”. Війна, звичайно, вплинула на нього. Він став емоційнішим, але його ставлення до людей не змінилося. Сергій дуже любить автомобілі — ремонтувати їх, розбиратися, як усе працює. У гараж тягнув усе, що могло колись знадобитися. Моя мама про нього каже “хазяйська дитина”. А ще він дуже любить риболовлю. Це був його найкращий відпочинок. Коли повертався втомлений зі служби, за першої можливості їхав рибалити — із друзями, зі мною або навіть сам. Там він справді відпочивав».
«Ми хочемо не припущень — ми хочемо знати, що сталося»
«Найважче для мене те, що за весь цей час ми так і не отримали від частини детальної інформації про обставини зникнення Сергія. Ми зверталися і телефоном, і письмово, намагалися дізнатися, що відбувалося на позиції того дня, але відповідей, які допомогли б нам зрозуміти ситуацію, не отримали. Я спілкуюся з іншими родинами зниклих безвісти, і для нас це дуже болюче питання. Ми не вимагаємо, щоб нам сказали те, чого ніхто не знає. Ми хочемо, щоб із нами комунікували, пояснили, що вдалося встановити, хто займається пошуком інформації, до кого ми можемо звертатися».
«Удома все має бути готове до його повернення»
«Я знаю, що мій чоловік живий і вірю, що він повернеться додому. Саме ця віра не дозволяє мені зупинитися. Його мама і брат теж чекають. Вони підтримують будинок, щось ремонтують, підфарбовують, наводять лад. Бо Сергій приїхав би й одразу запитав: “А що ви сьогодні робили?” Тому вдома все має бути так, ніби він може повернутися просто зараз. У нас немає спільних дітей, але в мене є 12-річний син Власій від першого шлюбу. Сергій став для нього батьком. Коли ми вже жили разом, Власій почав називати його татом і зараз дуже сумує за ним. Ми підтримуємо одне одного і продовжуємо шукати. Ми дуже його любимо і дуже чекаємо вдома».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
