«Щоб довести, що мій син у полоні, мені доводиться боротися»

Володимир Вишнівський, солдат 78-го окремого десантно-штурмового полку, потрапив на фронт у січні 2025 року.

Його мати, Алла, розповіла «Точці Сходу», що отримала три повідомлення про зникнення сина. Після перших двох, з’ясувалося, що Володимир живий і продовжує воювати.

9 лютого 2025 року він зник зі зв’язку, згодом надійшло і третє сповіщення. Алла впевнена, що її син у полоні, оскільки знає його місце перебування, бачила світлину з колонії та має інші докази. Нині жінка намагається це довести і повернути сина додому.

«Сина мобілізували з вадою серця»

«16 жовтня 2024 року Володю мобілізували, попри те, що в нього вада серця. Син пройшов навчання в Житомирській області і потрапив у ДШВ. Я намагалась довести, що з такою вадою він не може бути на передовій, але до ВЛК його не допустили. Я домоглась відкриття кримінального провадження проти Київського міського ТЦК, працівники якого приховали це і внесли неправдиві дані у висновок комісії. Але розслідування так і не було, змінився слідчий, а іншого не призначили».

«У мене було три повідомлення про зникнення сина»

«У січні 2025-го Володимир воював на Курському напрямку, і вже 15 січня мені перший раз надіслали сповіщення, що він загинув. Але це була брехня! Згодом надійшло ще одне сповіщення і знову брехня! Син був живий, я говорила з ним телефоном, він навіть відео записував, яке можна було знайти в мережі у вільному доступі. В цьому відео він звертався до мене і говорив, що з ним все в добре і щоб я не хвилювалась. Чому були надіслані ці сповіщення, з’ясувати я не змогла. Я думаю, Володя знав, чому так відбувається, але приховував від мене і свої почуття, і настрій, і певні події, які відбувалися з ним у полку, а в мене є лише припущення. Чи це було свідоме порушення закону? Чи чиясь помилка? Чи помста за щось? Я достеменно сказати не можу. 7 лютого 2025 року Володя поїхав на завдання, написав мені, що зв’язку не буде певний час, а через два дні він зник безвісти».

«Мій син у полоні, я знаю це напевно»

«Я почала з’ясовувати що сталося, і мені сказали, що Володя загинув. У документах, а саме в актах службового розслідування, інформація суперечлива, що дало мені привід сумніватися в їхній достовірності. В одному з Telegram-каналів, який модерують українські військові, я знайшла інформацію, що мій Володя живий, має важке поранення обох ніг  і перебуває в полоні. Я довіряю цим відомостям, тому що в переписці мені надали інформацію, яку я вважаю доказами, серед них була і світлина сина в колонії на території так званої «ЛНР». Я повідомила цю інформацію всім установам, які відповідають за пошук зниклих безвісти і полонених, зокрема в СБУ та в Міноборони України. Зараз я чекаю результатів пошуку і розслідувань, які почалися тільки після того, як я місяцями наполягала, «оббивала пороги» і навіть звернулась до суду, щоб мого сина почали шукати за наданими мною даними».

«Допомогти моєму синові можу тільки я, ніхто крім мене»

«Є такі люди, які за інших можуть віддати життя, а себе не захищають — це про мого сина. Володя дуже добрий, відгукується на будь-яке прохання про допомогу і може віддати останнє заради іншої людини. Він віруюча людина, служив у церкві до війни і займався реабілітацією людей, які мають залежності. Зараз я роблю все, що можу для нього — залучаю громадськість, відвідую акції на підтримку військовополонених, надаю докази відповідним органам і вимагаю справедливого та законного розгляду справи мого сина — зміни його статусу, пошуку та повернення з полону. Наша громадська організація «Об’єднання родин безвісти зниклих» проводить зустрічі, ми підтримуємо тих, кому важко і порадами, і консультаціями, і просто говоримо про цей біль. Я не просто чекаю свого сина, я виборюю справедливість і не зупинюсь, не дозволю про нього забути, обов’язково поверну додому».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---