Шукають своїх і допомагають іншим: як родини військових об’єдналися у «Жінки ТРО»

Ніна Ковалик шукає рідного брата Андрія, який зник під час оборони Маріуполя у 2022 році. Олена Скитюк — сина Олександра, який востаннє вийшов на зв’язок із побратимами у вересні 2023-го і повідомив, що дістав поранення.

Відтоді жодна з жінок немає відповіді на головне запитання: що сталося з їхніми рідними? Пошуки привели їх до спільноти родин військовослужбовців, яка згодом перетворилася на громадську організацію «Жінки ТРО».

Сьогодні вони допомагають іншим шукати зниклих, підтримують звільнених із полону та об’єднують понад 2000 родин. Як люди, які самі живуть в очікуванні звістки, знаходять сили підтримувати інших – у матеріалі «Точки Сходу».

Зникнення Андрія та евакуація родини з Маріуполя

До повномасштабного вторгнення Андрій був цивільним, жив у Маріуполі та працював на одному з комунальних підприємств. Він мав дружину й трьох дітей.

Майже вся його родина також перебувала в Маріуполі: мати, сестра, дружина та двоє молодших дітей. Уже 25 лютого Андрій отримав зброю та долучився до оборони міста. Російські війська наступали, ситуація стрімко змінювалася. 28 лютого чоловік востаннє розмовляв із дружиною.

Коли родина почала його розшукувати, слідчий отримав інформацію від мобільного оператора про те, коли телефон Андрія востаннє був у мережі. Згідно з отриманими даними, це було 2 березня 2022 року: пристрій зафіксували лише на одну хвилину. Де саме тоді перебував Андрій, із ким виконував завдання та за яких обставин зник, досі невідомо.

Коли Андрій став на захист міста, його дружина з двома дітьми перебралася до матері чоловіка, яка жила на лівому березі Маріуполя. Згодом до них приєдналися й інші родичі. Загалом у квартирі зібралися восьмеро людей. Рідна сестра Андрія Ніна Ковалик на той час перебувала на підконтрольній Україні території.

«До 19 березня я не знала, хто з них живий, а хто не живий», — згадує Ніна Ковалик.

За словами жінки, їхня мати до останнього вірила, що українські військові зможуть відстояти місто. Сестра Ніни та Андрія, яка також залишалася в Маріуполі, пропонувала рідним виїжджати, однак власного автомобіля в них не було.

28 лютого російський снаряд влучив у сусідню квартиру, а на початку березня після чергового обстрілу багатоповерхівка загорілася.

Рідні перебралися до укриття в школі №14 неподалік від дому. Воно було переповнене: людям доводилося спати сидячи, їжі бракувало. Серед тих, хто ховався від обстрілів, були діти й літні люди. 20 березня школа зазнала авіаудару. Сестра Ніни дістала осколкове поранення ноги, ще одну жінку поранило в живіт.

В один із березневих днів російські військові оголосили про евакуацію. Спочатку родину Андрія вивезли з Маріуполя в інший окупований населений пункт на Донеччини, де провели фільтрацію, потім — до Донецька, а звідти — до Таганрога. Там їм запропонували вирушити потягом до Санкт-Петербурга. Однак сестра Ніни відмовилася, і родина вирішила їхати до Польщі, де вже перебували їхні родичі.

Як згодом розповіли Ніні рідні, дорога через Росію та Білорусь була складною. Грошей майже не залишилося, знайти місце для ночівлі було важко, а молодший син Андрія захворів на запалення легень. Зрештою за допомогою знайомих і родичів сім’ї вдалося перетнути білоруський кордон і дістатися Польщі.

«Після пережитих обстрілів та евакуації мати майже перестала розмовляти. Вона не могла згадати назви звичайних предметів, їй було важко складати речення. Такий стан тривав понад пів року», — згадує Ніна.

Важко переживала ті події й сестра Катерина (ім’я змінено на прохання родини). Коли Ніна спробувала розпитати її про події в Маріуполі, жінка не змогла продовжити розмову. Згодом у Катерини діагностували цукровий діабет.

Ніна розповідає, що її мати, сестра та дружина Андрія разом із дітьми вирішили не повертатися в Україну, поки триває війна. Сама Ніна нині живе в Києві.

Пошуки Андрія: від помилок у документах до перших зачіпок

Пошуки брата Ніна почала навесні 2022 року. На той момент вона знала лише, що Андрій долучився до оборони Маріуполя.

Перед зникненням він устиг повідомити дружині, що перебуває на території торговельного порту разом із прикордонниками. Однак до якого саме підрозділу належав, було невідомо.

Ніна телефонувала до військових установ, зверталася до ТЦК, намагалася знайти брата у списках військовослужбовців, але ці пошуки не дали результату.

Лише згодом Ніна дізналася, що в документах Андрія припустили одразу дві помилки.

«У його прізвищі не дописали останню букву, зробили помилку в даті народження. За ним у списку йшла людина з іншою датою народження, але їм обом написали однакову», — каже жінка.

Перші відомості про брата Ніна отримала завдяки знайомству з іншими родинами військовослужбовців. Вона звернулася до представниць спільноти «Жінки зі сталі», які допомогли їй вийти на людину, що працювала з військовими документами.

За реєстраційним номером облікової картки платника податків вдалося встановити, що Андрій служив у 107-му Маріупольському батальйоні 109-ї окремої бригади ТрО.

«Ми майже всі знайомилися, знаходили одна одну на акціях. Я йду на акцію, піднімаю прапор 109-ї ТрО — до мене підходять дівчата. Так ми знайомимося і долучаємося одна до одної», — згадує Ніна.

Пошуки Олександра та знайомство з «Жінками ТРО»

Під час однієї з таких акцій Ніна познайомилася з Оленою Скитюк, яка вже понад три роки шукає свого сина Олександра. На момент зникнення йому було 20 років. Востаннє хлопець виходив на зв’язок 28 вересня 2023 року. Тоді по рації він повідомив побратимам, що дістав поранення. Відтоді мати не має жодної підтвердженої інформації про долю сина.

Олена розповідає, що Олександр долучився до ТрО в перший день повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 18 років. Спочатку його підрозділ перебував на Харківському напрямку, згодом — на Донеччині, в районі Кліщіївки та Андріївки поблизу Бахмута.

«28 вересня вони вже мали виходити, але був артобстріл, і вони не вийшли на зв’язок. Згодом мій син вийшов на рацію, сказав, що він поранений. Ну і все, далі інформації немає», — згадує Олена.

За три роки пошуків Олені так і не вдалося з’ясувати, що саме сталося із сином. Вона не полишає сподівань, що він міг потрапити в полон.

Після зникнення сина Олена отримала офіційне сповіщення про те, що він вважається зниклим безвісти, та звернулася до поліції. Однак тоді жінка ще не знала, куди звертатися далі, які документи подавати та як продовжувати пошуки. Спочатку їй допомагали знайомі, які вже мали досвід розшуку зниклих безвісти. Згодом Олена знайшла в соціальних мережах об’єднання «Жінки ТРО» та приєдналася до нього.

Як «Жінки ТРО» підтримують родини військових

Історія об’єднання «Жінки ТРО» розпочалася у 2023 році, коли родини військовослужбовців 109-ї бригади почали гуртуватися з рідними бійців інших бригад територіальної оборони. Вони разом долучалися до заходів на підтримку військових та їхніх родин. Згодом це об’єднання переросло у громадську організацію «Жінки ТРО», яку офіційно створили в січні 2026 року.

Нині Ніна Ковалик — одна з координаторок ГО. Вона відповідає за підтримку військовослужбовців, звільнених із російського полону. За словами Ніни, спочатку після обмінів представників ТрО не завжди зустрічали із символікою їхніх підрозділів.

«Ми добилися того, що хлопців зустрічає представник ТрО з прапором ТрО. Раніше зустрічали морпіхів, азовців, прикордонників, а ТрО — як ЗСУ. Зараз усіх зустрічає і представник, і прапор. І хлопцям важливо, що про них пам’ятають, про них знають», — говорить Ніна.

Разом з іншими учасницями об’єднання Ніна відвідує військовослужбовців у реабілітаційних центрах. Вони привозять їм одяг, засоби особистої гігієни та інші необхідні речі. Особливо складною, за словами Ніни, є ситуація із захисниками Маріуполя. Після повернення з полону вони дізнаються, що їхні домівки зруйновані, близькі загинули або залишилися на окупованій території.

«У нашій бригаді хлопці виходять із полону й дізнаються, що стали сиротами: їхні батьки загинули в Маріуполі або загинула вся родина. Або ж сім’я залишилася на тому боці, і дітям не дозволяють спілкуватися з батьком», — розповідає Ніна.

За словами Ніни, після багатьох місяців або навіть років у полоні деяким людям буває складно виконувати звичні повсякденні дії. Як приклад вона згадує одного зі звільнених військовослужбовців, який після повернення не міг писати від руки, тож документи за нього заповнювала дружина.

Щоб допомагати колишнім полоненим адаптуватися до життя після звільнення, учасниці «Жінок ТРО» створили платформу підтримки. На ній зібрали інформацію про можливості медичної та психологічної реабілітації, безоплатні консультації, навчання й перекваліфікацію. Окремі розділи присвячені працевлаштуванню, юридичним питанням, оформленню документів і державним виплатам.

Учасники об’єднання також діляться контактами організацій, які допомагають ветеранам. За словами Ніни, одна з найгостріших проблем для звільнених захисників Маріуполя — житло. Після повернення з полону багатьом із них просто немає куди йти. Тому для Ніни важливо, щоб люди, які провели роки в ізоляції, відчували: на них чекали й вони не залишилися самі.

«Для них це так приємно, що вони тут потрібні, що їх чекали, що про них пам’ятали», — говорить вона.

Інший важливий напрямок роботи організації — підтримка родин зниклих безвісти. Нині Олена Скитюк допомагає іншим сім’ям, які опинилися в подібній ситуації. Вона розповідає, що спільнота поступово запровадила окремі групи за бригадами та визначила координаторів, які підтримують зв’язок із близькими військовослужбовців, допомагають із документами й організовують спільні звернення до державних установ.

За словами Олени, нині об’єднання налічує понад 2000 учасників із родин військовослужбовців територіальної оборони, інших підрозділів Збройних сил України та Державної прикордонної служби. До спільноти долучилися родини з понад 35 бригад і підрозділів.

За роки роботи об’єднанню вдалося налагодити комунікацію з державними структурами, особливо з Координаційним штабом. Олена говорить, що тепер представники установ можуть приїжджати на зустрічі з родинами безпосередньо в регіони.

«Коли пишемо запит на Дмитра Усова, щоб він делегував якогось представника до нас у наше місто, — питань немає. Делегують не онлайн, а представник приїжджає особисто, і опрацьовуються всі питання», — розповідає Олена.

Об’єднання організовує мирні акції, адвокаційні кампанії та зустрічі з представниками державних структур. Координатори в різних регіонах допомагають проводити такі зустрічі на місцях. Родини можуть заздалегідь передати свої питання, а потім обговорити їх безпосередньо з представниками установ.

Водночас налагоджена комунікація не означає, що родини отримують відповіді про долю своїх близьких. Олена наголошує, що головною перешкодою для пошуку та повернення українських військових залишається країна-агресор.

Окремий напрямок роботи «Жінок ТРО» — збір та оновлення фотографій зниклих військовослужбовців. Олена пояснює, що СБУ та Координаційний штаб мають фототеки, які показують людям, звільненим із полону. Якщо родина має якісніші фотографії або хоче додати нові зображення, учасниці об’єднання допомагають оновити матеріали та передати їх.

Ще одне завдання «Жінок ТРО» — збереження пам’яті про загиблих. Для цього учасниці створили сторінку пам’яті в Instagram. Родини можуть заповнити спеціальну форму, додати фотографію та самостійно визначити, яку інформацію про загиблого хочуть зберегти й оприлюднити.

Для Олени важливо, щоб родини зниклих безвісти не залишалися наодинці з невідомістю, а мали людей, до яких можна звернутися за порадою, допомогою з документами чи просто підтримкою. Саме це вона вважає одним із головних результатів роботи об’єднання.

«Найперше і найголовніше — бути разом. Це набагато полегшує проходити цей шлях», — наголошує Олена.

Нині Ніна й Олена продовжують шукати своїх близьких. Допомога іншим родинам і зустрічі з людьми, які переживають подібне, не забирають їхнього болю й не дають відповіді на головні запитання: що сталося з братом і сином, чи живі вони?

Але серед своїх їм не потрібно щоразу пояснювати, чому без відповіді опускаються руки, чому саме сьогодні важко змусити себе підвестися з ліжка, чому знову і знову переглядаєш тисячі фотографій у російських соцмережах. Коли комусь бракує сил продовжувати пошуки, інші можуть вислухати, допомогти чи просто залишитися поруч. Бо вони розуміють цей біль і не бояться бути поряд із ним.

Це не робить життя тих, хто шукає рідних, простішим. Але допомагає переживати невідомість не наодинці.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---