«Сьогодні третій День народження, який Діма проведе у полоні!»

У Дмитра Галюка, 28-річного захисника Маріуполя, сьогодні День народження. Вже третій рік він зустрічає його у російських катівнях. Вдома на героя чекає велика родина, особливо — маленька донечка Софія. Разом із мамою вона відвідує акції на підтримку військовополонених. Дружина Дмитра, Катерина, розповіла «Точці Сходу» про мрії коханого у полоні, а також про те, що не дає згаснути її надії зустрітися із чоловіком.

«У нас у Баштанці, це Миколаївська область, бої почалися на початку березня 2022 року. Чоловік дуже хвилювався за нас, телефонував з Маріуполя, говорив, що треба зібрати документи, необхідні речі, медикаменти. Діма давав мені справжні настанови — куди нам ховатися з Софійкою, дочці тоді було 2,5 роки, що треба когось попередити, якщо ми ховаємось у підвалі і повідомити в якому саме, бо якщо нас завалить, хтось має знати, де нас шукати. Чоловік готував нас до можливої окупації, казав не панікувати, думати, аналізувати, шукати можливості для виїзду. А ще — вибачався за те, що нам довелося пережити цей жах: бої та бомбардування. Виїхати з Баштанки ми змогли за декілька днів, до мами чоловіка на захід України».

«Або ти отримаєш за мене медаль, але я навічно залишусь у Маріуполі, або в мене буде шанс на життя»

«Діма та його рота тримали оборону на металургійному комбінаті ім. Ілліча у Маріуполі. 7 квітня в них майже не залишилось боєкомплекту, їжі, а воду вони зливали з радіаторів на підприємстві. 11 квітня хлопці намагалися прорватися з міста, але ця спроба провалилась, багато  захисників тоді загинули. А тим, хто вцілів довелося знов повернулись у бункери комбінату. Діма зателефонув по відеозв’язку перед сами виходом у полон. Сказав, що варіантів тільки два — загинути чи здатися за наказом. Виглядав він дуже погано: знесиленим, змученим, із спустошеними очима. Не можу передати, як мені було боляче, я постійно думала, як йому допомогти, як його звідки витягти. Він мене заспокоював: «Є домовленість, що нас не розстріляють». Казав, щоб я подавала у розшук у всі можливі українські структури. Спочатку його побратимів, а потім — його самого, просив, щоб ми молилися та вірили».

«Бути разом 24/7, про це Діма мріє після повернення додому»

«Те, що Діма у полоні,  Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив у червні 2022 року. Згодом — від чоловіка надійшов перший лист. У ньому коханий писав, що умови утримання майже «курортні», а його найбільший біль — відсутність можливості побачити і обійняти нас. У січні 2024-го звільнили Іллю, військового, який разом із моїм чоловіком перебував в одній камері. З його слів я знаю, що Діма добре тримається, підтримує в полоні інших, читає багато книжок, шуткує. Але зовні він сильно змінився, критично схуд. У липні 2024-го надійшов ще один лист, дуже короткий, але я не знаю, коли він був написаний. У ньому він просив молитися за нього, вірити в його повернення, писав, що дуже часто бачить нас з дочкою уві сні».

«Коли ми були далеко один від одного, нас поєднували зорі»

«Він завжди казав мені: «Підніми очі вгору, подивись на зірки. Я теж зараз дивлюсь і думаю про тебе, ми разом». Зараз я дивлюсь на нічне небо, мрію, щоб Діма стояв поряд зі мною, щоб, як і раніше відчувати себе в абсолютній безпеці. Я часто згадую ті часи, коли ми були разом. Стільки було приємних моментів! Ми подорожували, любили їздити до Карпат, там Діма надихався природою. У горах він відпочиває душею, а в полоні — мріє поїхати в рідні міста, побачити маму. Для неї він взагалі готовий зробити все, оберігає її і дуже любить».

«Софія дивиться на світлину тата, питає коли він повернеться і плаче»

«Їй зараз 5 років і вона часто їздить зі мною на акції підтримки військовополонених, стоїть поряд зі мною, знає, що тата утримує ворог, але вірить, що він повернеться і міцно тримає в маленьких ручках плакат із його світлиною. Вона — точна копія тата, така ж синьоока, справедлива і любить тварин. Разом ми передивляємось відео з Дімою, я любила знімати його до повномасштабної війни, просто у побуті, а ми заповнюємо пустоту спогадами».

«Я впевнена, що акції потрібні і мають вплив»

«Для повернення спрацьовує все: і акції, і закордонні зустрічі, і робота Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ тощо. Ми їздимо на акції разом з мамою і сестрою чоловіка, з іншими дружинами військових, не даємо забути про наших рідних, про нелюдські умови в полоні. Іноді люди проходять повз, інколи — підходять і стають з нами. Нещодавно, до мене підійшла жінка, в якої немає рідних у полоні, вона просто обняла і плакала, мене це зігріло».

«Кожен обмін — це біль, пустота, сльози та розчарування»

«Але наступного дня я беру себе в руки і продовжую працювати, щоб повернути коханого додому. З підрозділу чоловіка, 15 людей нині й досі перебувають у полоні. Останнього разу бійців з його роти повернули додому у лютому 2023 року. Мене тримає надія на повернення і мого коханого. Я вірю у те, що обовʼязково побачу Діму, у те, що в нас буде майбутнє, де ми будемо цінувати кожну хвилину разом».

---