«”Тато, я живий!”, а потім його етапували до Таганрогу»

Ярослав Пархоменко — старший сержант 1-го корпусу НГУ «Азов», який із перших днів повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Маріуполя. Після виходу військових із території «Азовсталі» 19 травня 2022 року він разом із побратимами потрапив у російський полон.

Його батько Сергій Пархоменко згадує останні розмови із сином під час боїв за Маріуполь, його поранення, втрати побратимів і повідомлення, в яких Ярослав намагався заспокоїти родину попри критичну ситуацію в місті.

За словами батька, протягом кількох років вони отримують лише поодинокі відомості про Ярослава і продовжують його шукати. Він наголошує на важливості публічності теми полонених і закликає говорити про них як в Україні, так і на міжнародному рівні, щоб посилювати тиск і сприяти їхньому поверненню.

«Батя, якщо почнеться — вивозь родину» 

«Такі слова Ярослав написав мені напередодні повномасштабного вторгнення. У перші дні я сподівався, що син залишиться на Львівщині, де він проходив навчання, але ні — за кілька днів він із побратимами опинився в Маріуполі. Я очікував повідомлення від нього в будь-який момент і буквально спав із телефоном у руці. Ми бачили в новинах, що кільце навколо міста стискається, але син намагався нас не хвилювати і говорив, що ситуація контрольована. На початку травня Ярослав написав, що ситуація вже критична, говорив, що любить нас, і що захисники міста сподіваються на допомогу. Син отримав кілька контузій, двічі був поранений — спочатку легко, тому продовжував виконувати свої завдання, а потім — важче, і тоді вже він перебував у шпиталі в одному з бункерів металургійного комбінату “Азовсталь”».

«Одного разу син зателефонував і сказав, що під час оборони міста загинув його найкращий друг» 

«Я чув, наскільки йому важко це переживати. Там, у Маріуполі, вони були один для одного більше, ніж побратими — це була справжня сім’я. Коли ти щодня разом під обстрілами, разом тримаєш оборону, цей зв’язок стає дуже сильним. І втрачати друзів у таких умовах — це один із найважчих ударів, який тільки можна пережити».

«Я боявся почути, що Ярослава немає в живих» 

«Коли син перестав виходити на зв’язок, я почав шукати його побратимів у соцмережах. Знайшов одного хлопця, написав йому, ми почали спілкуватися — я розпитував про ситуацію в місті, про різне, але не наважувався поставити головне питання. Кілька днів ходив навколо, відкладав, бо боявся прямо запитати: “Чи бачив він Ярослава і як він?”. Боявся почути відповідь, після якої вже нічого не можна буде змінити. 19 травня 2022 року разом зі своїм підрозділом Ярослав вийшов у полон. Він зателефонував з Оленівки і розказав про це».

«Найстрашніший день — теракт в Оленівці 29 липня 2022 року» 

«Ми не знали, чи вижив Ярослав. Родини “азовців” терміново об’єдналися в групі в Telegram, почали шукати і ділитися інформацією. Перша ніч була найважчою. Повна невідомість: живий він чи ні, поранений чи загинув. Ми не спали — це був страшний стан очікування. І раптом від Ярослава прийшло коротке повідомлення: “Тато, я живий”. Це не забудеться до кінця життя. А у вересні 2022 року ми дізналися, що Ярослава етапували до Таганрогу».

«Для нього завжди було важливо стояти за своїх» 

«Знаєте, мені складно говорити про нього не як батькові. У родині важко виділити якісь риси — це ж твоя дитина, ти сприймаєш її цілісно. Але коли я спілкуюся з його друзями, то розумію – він дуже справедливий. Це те, що в ньому бачать інші. Пам’ятаю один випадок, який ми в родині досі згадуємо. Він тоді був у третьому класі, а його сестричка — у першому. І от одного разу він приходить додому і розповідає, що заступився за неї — до неї чіплялися двоє хлопців. Спочатку ми подумали, що це були менші діти, але виявилося, що вони були старші за нього на два роки. І він усе одно не побоявся. От такий він — якщо це його близькі, він не відступить».

«За останні кілька років ми майже нічого не знаємо про сина» 

«Тільки крихти інформації, але що з Ярославом зараз, де він перебуває і як почувається ми достеменно не знаємо, хоча постійно шукаємо. Я вважаю, що акції на підтримку військовополонених — це спосіб постійно нагадувати, що в полоні залишаються багато наших людей. Про це потрібно говорити  і всередині країни, і на міжнародному рівні, і залучати міжнародну спільноту, інші держави, щоб вони впливали на процес і допомагали звільняти наших полонених. Ми не можемо сидіти і мовчати, навіть якщо не бачимо прямого зв’язку між акціями та обмінами, але на результат може вплинути будь-що, і мені б хотілось, щоб українське суспільство про це памʼятало».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---