«Тато зник зі своїм побратимом, я шукаю їх обох»

Андрій Гринчук, 53-річний військовий 9-ї окремої бригади безпілотних систем, став на захист України з перших місяців повномасштабної війни.

Понад два роки служив на Донецькому напрямку. Там отримав контузію. У січні 2025 року разом з двома побратимами Андрій поїхав на бойове завдання і не повернувся.

Офіційно захисник вважається зниклим безвісти, але, його донька Валентина сподівається, що її тато у полоні і не припиняє пошуки.

«Ми не втрачаємо надію сім місяців»

«Вже на початку березня 2022 року батько став на захист України. Після нетривалого навчання його відправили в Миколаївську область, а згодом – на Донецький напрямок, де він служив понад два роки. “В мене все добре, не переживайте”, — найчастіше тато казав саме цю фразу і дуже мало нам розповідав про те, що з ним відбувається, хоча спілкувалися ми щодня. Навіть про свої контузії не казав — ми з мамою самі здогадалися. Коли тато приїжджав у відпустку — головне для нього було побачити онуків, весь вільний час він проводив з ними, але думками був зі своїми побратимами, часто згадував їх, переживав».

«Вони пішли на бойове завдання втрьох — повернувся один»

«2 січня 2025 року батько попередив, що їде з побратимами на бойове завдання під Нововасилівку. Звісно, це був не перший його бойовий вихід. Тато і раніше зникав зі зв’язку, але на цей раз мама ніби щось відчула — почала бити на сполох вже через два дні. 9 січня принесли сповіщення, що тато зник безвісти. Його побратим, який тоді був разом із ним, розказав, що їх було троє. Вони дійшли до позиції, але вона була повністю розтрощена. Тато і його побратим Іван пішли шукати іншу позицію і не повернулись. Ні батька, ні Івана той хлопець загиблими не бачив».

«Мій тато дуже самовідданий і товариський»

«Нікому не відмовляв у допомозі, про що б його не просили. Навіть його односельці кажуть, що він повинен вижити, бо така людина, яка завжди опікувалась іншими не може просто зникнути, в нього має бути все добре. Коли він телефонував нам, перше питання завжди було: ”Як онуки?”, а друге – про те, чи є в мене гроші. Хвилювався, щоб ми не голодували, може через те, що його бабуся пережила Голодомор».

«Я сподіваюсь, що він у полоні»

«Я шукаю тата по всіх групах, шукаю і його побратима Івана. Я вірю, що тато може бути в полоні. В той час, коли він зник, в Нововасилівці були і наші захисники, і росіяни. В одному будинку — наші, в іншому — вороги. Їх могли перехопити і взяти в полон. Сили мені дає те, що моїй найріднішій людині потрібна допомога. Я їздила на обміни і бачила на власні очі якими змореними повертаються наші хлопці, я плачу і радію за кожного і за їхні сім’ї, і сподіваюсь побачити тата серед звільнених».

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---