«Татові дали п’ять з половиною років колонії суворого режиму»

58-річний житель Маріуполя Микола Забірко потрапив у російський полон влітку 2022 року. У його гаражі загарбники влаштували обшук, а потім – звинуватили у «підготовці до терористичного акту». Суд РФ призначив Миколі п’ять з половиною років колонії суворого режиму. Нині його етапують в Амурську область.

Про це «Точці Сходу» розповіла його донька, Валерія. На її думку, включити цивільних, які потрапили «на етап», у списки на обмін – неможливо. Але вона й досі вірить – диво може статися.

«Я сподіваюсь на обмін “всіх на всіх”»

«Я вмовляла тата виїжджати з міста одразу після початку повномасштабного вторгнення, але він вирішив залишитися. Думаю, тоді ніхто не розумів, який масштаб трагедії чекає на Маріуполь. До того ж моя бабуся, його мати, була в дуже важкому стані, майже не підіймалася з ліжка, і залишити її без догляду, продуктів та ліків тато не міг. А ще він все життя прожив у Маріуполі і цей факт також вплинув на його рішення. Крайній раз ми говорили 23 липня  2022 року, обговорювали якісь побутові справи. А потім він і його дружина зникли зі зв’язку. Згодом ми дізнались, що їх затримало “Міністерство держбезпеки ДНР”, в їхньому будинку та в гаражі був обшук. Татову дружину відпустили через 10 днів, а його вивезли в тимчасово окупований Донецьк». 

«Під час обшуку у батька знайшли дві гранати»

«До зими 2022 року ми нічого не знали про тата. Я зверталась до правоохоронних органів України, Уповноваженого з прав людини, Мін’юсту, шукала його через установи “ДНР” – поліцію, “МГБ”. Відповіді на мої запити росіяни не давали до грудня місця, а потім надійшов лист від міністерства юстиції РФ, з якого ми дізнались, що тато перебуває в колонії у Макіївці. Вперше про причину затримання стало відомо з пропагандистських медіа, коли над татом почався судовий процес. Це був вже 2023 рік. Йому інкримінували “незаконне зберігання зброї і  підготовку до терористичного акту”. Прокурор вимагав позбавлення волі на 13 років, але суд, у серпні 2024, призначив 5,5 років колонії суворого режиму».  

«Тато декілька разів телефонував з колонії і ми отримували листи»

«Він самостійно подавав апеляцію, без допомоги адвокатки, яку йому призначили. Ми змогли відправити батьку декілька посилок. Він просив, переважно, ліки проти тромбозу вен та продукти харчування. Але чи отримував він ці посилки в повному складі чи ні, ми не знаємо. Я пам’ятаю, як ридала над його листами, в яких він просив передати йому хоча б маленький шматочок сала і цибулі. А декілька тижнів тому, тато зателефонував бабусі і сказав, що його етапують в Амурську область». 

«Напередодні війни він був абсолютно щасливою людиною»

«Він багато років мрів про власний будинок і ця мрія здійснилась. Вони купили його разом з дружиною і перебудували так, як хотіли, майже завершили ремонт. Батько в мене дуже працьовитий, пів життя пропрацював на меткомбінаті “Азовсталь” машиністом тепловоза, а потім став будівельником і останні роки був директором будівельної компанії. Він дуже компанійський, має багато друзів, вони тепер підтримують бабусю, яка залишилась без татової підтримки. Батько дуже любить онука, мого сина. Ми часто його навідували, хоча і жили в різних містах, але для малого тато робив все — подарунки, прогулянки, весь вільний час віддавав Тимуру». 

«Етапування в Амурську область триватиме пів року»

«У мого тата є брат-близнюк, і вони завжди були однакові. Чужі люди навіть плутали. А тепер тато виглядає років на 10 старший за брата – дуже постарішав за три роки за ґратами. В одному з листів він написав, що йому вирвали частину зубів. Це його так “лікували”, але як це відбувалось, зі знеболенням чи ні, я не знаю. Коли в одному з обмінів я побачила, що повернулись з полону 120 цивільних, я сподівалась на те що, в ньому буде і тато. Цивільних обмінювати ще важче, ніж військових, і цих людей — тисячі. Чи буде можливість далі спілкуватися ми не знаємо, бо суворий режим не передбачає телефонних дзвінків, а посилки можна відправляти тільки 2 рази на рік. Повернути тата “з етапу” неможливо, думаю, його навіть в списки не подадуть, але я все одно сподіваюсь, можливо, станеться диво».

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---