«Тільки через півтора року, я отримала підтвердження від Червоного Хреста, що Діма в полоні»

Тридцятидевʼятирічний військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти Дмитро Шевченко із перших днів великої війни перебував у Маріуполі, разом з побратимами забезпечував зв’язком увесь гарнізон. Його дружина Вікторія згадує, якими важкими виявились перші місяці війни: вона з двома доньками ледь не загинула під обстрілами в Миколаєві і нестерпно хвилювалася за чоловіка.

Підтвердження про те, що Дмитро потрапив у полон Вікторія отримала тільки наприкінці 2023 року. Щоб повернутися до життя і почати боротьбу за чоловіка, жінці знадобилося лікування та психологічна реабілітація.

Нині її коханий перебуває в одній з найсуворіших колоній Росії, стан його здоров’я сильно погіршився.  Тримається він завдяки декільком листам, які отримав від дружини ще у 2023 році, спогадами про родину і своєю вірою, що дочекається обміну.

«За день до початку повномасштабного вторгнення Діма зателефонував з Маріуполя. Сказав, терміново зібрати тривожну валізу і готуватися з доньками до виїзду. Данієлі було тоді 15, а Уляні — 6. Це була якась істерія, я нічого не розуміла, але послухала його. Коли почалися обстріли в  Миколаєві ми попали під один з них — нас завалило камінням тоді, але вижили. 8 березня ми змогли виїхати в Чернівецьку область. З чоловіком спілкувались дуже рідко — його підрозділ забезпечував зв’язок всіх оборонців і відволікатися він не міг. Пам’ятаю, як він постійно питав мене чи ми їли? Що саме їли? Тоді я не розуміла, а вже згодом, коли дізналась, що Маріуполь в облозі, що там не було їжі та води, зрозуміла чому він так турбувався, щоб ми не голодували». 

«У полон Діма потрапив з металургійного комбінату ім.Ілліча»

«Просив берегти дітей, казав, що буде дуже важко, але треба триматися. Я пам’ятаю, як впала на підлогу і кричала. Це так страшно. Потім пам’ятаю лікарів, крапельниці, ліки, реабілітацію разом з психологом. Життя перетворилось на жахливий сон і я не могла встати з ліжка. Протягом його полону я отримала декілька листів, стандартних таких, написаних за кимось створеним шаблоном. У грудні 2024 року обміняли хлопця, який перебував в одній камері з чоловіком. Він дякував мені за Діму, казав, що чоловік завжди останнім бере їжу, щоб вистачило хлопцям, бо їм там дуже голодно. Допомагає з лікуванням, наскільки це можливо, підтримує морально, хоча сам у важкому психологічному стані. Здоров’я в нього значно погіршилось, чоловіку важко дихати — з серцем та легенями проблеми». 

«Я пишу коханому 3-4 листи на тиждень»

«Але обміняний сказав, що чоловік отримав тільки декілька листів, які я написала ще у 2023 році. Ними він і тримається. Говорить у полоні про нас, згадує час, коли ми були щасливі. Діма — мій найкращий друг, не тільки коханий. До великої війни ми завжди були разом, бо сім’я для нього найважливіше. Багато гуляли, їздили в ліс на пікнік, на велосипедах, з дівчатами — в парк, каталися на роликах, самокатах. Я завжди відчуваю його підтримку, чуйність та любов. У нас були дуже тяжкі фінансові часи і він працював на трьох роботах. Діти важко хворіли, а він, після роботи, займався ними, щоб дати мені відпочити. Завжди каже, що разом ми все переможемо».

«Під час його крайньої ротації, я ніби щось відчувала»

«Благала, щоб він повернувся живим, бо ми говорили, про те, що може статися війна. Мені здається, що я роблю недостатньо для його повернення, весь час про це думаю. Він вже майже три роки в полоні, а не можу його повернути. Ми збираємось з родинами нашої частини кожної неділі, пишемо звернення, організовуємо акції, розвішує білборди. Я думаю, що люди почали забувати про полонених. Більшість думає, що багатьох повернули, але вони не знають, що в російських катівнях залишаються тисячі наших захисників, і їх повертають в чорних пакетах, бо там — пекло». 

«Зараз сили дають мені донечки, але їм теж дуже важко»

«Старша дочка “закрилась в собі”, а молодша — їздить зі мною на всі акції. Пам’ятаю, декілька років тому, коли вона була зовсім маленькою і бачила, що йде чоловік і тримає на руках дівчинку, вона стискувала мені руку і намагалась розвернути в іншу сторону, щоб цього не бачити. Вона малювала малюнки, коли ми сиділи під обстрілами в коморі, і не показувала мені. Казала: “Мам, вибач, але це я для тата збираю, покажу тільки коли він повернеться”. Після обмінів —  я “випадаю” з життя, тримаюсь тільки тим, що хтось з обміняних може щось розказати про чоловіка, чекаю. Живу від обміну до обміну, з болем, який неможливо витримувати. Я вірю, що ми дочекаємось. Він не здасться і я повинна боротись. Морська піхота — вірні завжди, це девіз 36-ї бригади. А ми — вірні їм». 

---