«Цей полон — один на двох, і для Олексія, і для мене»

Тридцятиоднорічний Олексій, військовослужбовець 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура», потрапив у російський полон 29 місяців тому.

Тим часом, його наречена, Аліна, створила громадську організацію — «MY47», яка об’єднує родичів військових бригади, які зникли безвісти та перебувають у полоні.

Аліна каже, що за останні 2,5 роки з тих хто підтверджені в полоні, повернули лише 5 людей, а з тих, хто зник — жодного. Дівчина продовжує боротися за Олексія та намагається згуртувати суспільство для допомоги.

«Війна навчила нас любити на відстані, крізь час та постійну небезпеку» 

«Олексій став на захист України одразу після початку повномасштабної війни. Спочатку долучився до лав ТРО в Києві, захищав Донецький напрямок, згодом  —  був переведений до 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура» та брав участь у контрнаступі на Запоріжжі влітку 2023 року. При кожній нагоді ми намагалися бачитись. Наші зустрічі були дуже емоційними, заряджали нас позитивом і ми намагались зберегти відчуття близькості та тепла до наступного разу. Багато говорили про особисте і про спільне майбутнє, планували наше життя — це підтримувало, надихало і давало сили не опускати руки. Побути разом тривалий час в мирному житті майже не було можливості і фактично вся глибина нашого кохання проявилась під вибухи. Ми не знали, що буде далі, тому розуміли цінність кожного дня і вже тоді, влітку 2023, планували незабаром одружитися. Іронія в тому, що коли ти найбільше хочеш бути поруч, обставини роблять це неможливим».

«Олексій потрапив у полон під Роботиним, у липні 2023 року» 

«В день коли стався цей бойовий вихід, він написав мені, побажав гарного дня, сказав, як сильно любить і набере мене ввечері. Дзвінка не було, на повідомлення Олексій не відповів і я зрозуміла, що щось сталося. Потім зателефонували побратими, розказали, що він потрапив у полон. Я побачила як це сталося на відео, яке виклали на одному з російських ресурсів. На ньому Олексія допитували, поранень я тоді не побачила, але згодом дізналась, що їх було три, всі осколкові. Поранення були у всіх побратимів Олексія, які були разом з ним, важкі, рухатися вони не могли, потрапили в оточення». 

«8 місяців я добивалась офіційного статусу військовополоненого для Олексія» 

«Я не розумію, чому цього не відбувалося так довго. Було його відео з полону, було відомо його місце утримання, було підтвердження з української сторони, але МКЧХ полон не підтверджував. Майже рік я нічого не знала про коханого, а влітку 2024 року були перші відомості від звільненого, потім ще кілька разів про нього розповідали інші звільнені полонені. Олексій передавав мені слова, які хотів, щоб я почула від нього і це особисте. Хлопці говорили також про його стан здоров’я, про те, як проходить день в колонії, але подробицями ділитись не буду, скажу, що на той час це були не найгірші умови утримання. З квітня 2025 року Олексій, ймовірно,  перебуває в одній з колоній у віддаленій частині Росії, про умови можу сказати, що вони нелюдські».

«Олексій найкраща людина і чоловік» 

«Він — професійний музикант, щиро любить музику, грає на духових інструментах, виступав у складі оркестрів та інших музичних колективів. Коханий дуже сильний духом, мужній, добрий, веселий, розумний та талановитий. Хлопці, які виходили з полону, говорили, що він підтримує їхній дух своєю внутрішньою силою та вірою, відволікає від поганих думок цікавими розмовами та мріями, про майбутнє. З того дня, як я дізналася про полон, моє життя ніби зупинилося, і так триватиме допоки він не повернеться. Я знаю, що думка про те, що я на нього чекаю дуже підтримує Олексія і я вірю, що він тримається там з усіх сил. Для мене наразі це головне».

«Щоб хлопці скоріше поверталися додому ми звертаємось до влади» 

«Я впевнена, що боротьба рідних дає свої результати. Про полонених треба говорити всюди і ми це робимо. Зараз я очолюю об’єднання родин захисників 47-ої бригади — «MY47». Наша громадська організація бореться за повернення полонених, шукає зниклих безвісти, розробляє проєкти для ветеранів та проводить акції на підтримку тих, хто в полоні. Вона об’єднує більше 1000 родин  зниклих безвісти та полонених. У нас критична ситуація — наших хлопців з полону не повертають! За два з половиною роки з тих хто підтверджені в полоні, повернули лише 5 людей, з тих, хто зник — жодного. Пояснення, чому це відбувається в мене немає і я не отримала чіткої відповіді ні на одній зустрічі з представниками уповноважених органів, які займаються поверненням та розшуком наших військових. Відповіді тільки загальні, про те що треба чекати і ведеться робота, але з обміну в обмін не повертаються військові 47 бригади». 

«19 грудня в Києві ми проводимо акцію: «Поки тут святкують, їх там катують»

«Ми постійно шукаємо підтримку і у медіа, і у суспільства. Запрошуємо доєднатися до нас небайдужих українців 19 грудня у Києві, за адресою: вул. Спаська, 37 о 11.00. Присутність людей на таких заходах — це не просто жест солідарності, це сигнал владі та світу, що повернення захисників — це спільний біль та спільна відповідальність». 

---