«Ти залишишся живим і обов’язково повернешся до мене»
Заступник командира роти ДШР 36-ї окремої бригади морської піхоти Вадим Мельниченко на початку повномасштабного вторгнення перебував на позиціях поблизу Маріуполя.
У ніч із 11 на 12 квітня морські піхотинці намагалися прорватися з оточеного міста. Але наречена захисника Яна не знає, який шлях обрав її коханий і що з ним сталося. Час від часу вона отримувала лише суперечливі звістки про те, що Вадим може бути живим і перебувати в російському полоні.
Свою історію Яна розповіла «Точці Сходу».
«Вадим казав, що все буде добре, що це схоже на події 2014 року, і скоро все закінчиться»
«24 лютого 2022 року в Миколаєві мене розбудили вибухи. У телефоні вже були десятки пропущених дзвінків і повідомлень — від Вадима, який перебував під Маріуполем, його побратимів і наших друзів. Вадим постійно мене заспокоював, а я намагалася заспокоїти його. Ми говорили про мою евакуацію. Зрештою я купила останній квиток на потяг до Черкаської області. Коли приїхала на вокзал у Миколаєві, після російських ударів там уже були вибиті шибки. Було дуже страшно, ніхто не знав, чи не буде нового обстрілу просто зараз».
«Я цілодобово тримала телефон у руках, боячись пропустити його повідомлення»
«Коли підрозділ Вадима опинився в Маріуполі, зв’язок став гіршим. Якщо вдавалося знайти бодай якийсь сигнал, він телефонував лише для того, щоб сказати найважливіше: “Я живий. Зі мною все добре”. З кожним днем відповідей ставало дедалі менше. 8 березня у Вадима був день народження і для мене це один із найболючіших спогадів. Кілька днів до цього він не виходив на зв’язок, і я боялася, що не зможу його привітати. Але того дня він усе ж зміг написати. Його друзі передавали мені свої привітання, щоб я переслала їх Вадиму, бо всі розуміли, що відповісти кожному він просто не зможе. Після цього зв’язок майже зник. Я перестала нормально спати. Днями й ночами тримала телефон у руках, постійно дивилася на екран, боялася пропустити бодай одне повідомлення чи дзвінок».
«Від одного з побратимів я дізналася, що Вадим дістав осколкове поранення руки»
«Я не знала про поранення, але від самого ранку в той день почувалася так, ніби мене розривало зсередини. Було відчуття, що душу просто вивертає навиворіт. Лише через кілька днів хлопці повідомили, що його ранило. Востаннє ми говорили 4 квітня. У ніч з 11 на 12 квітня військові виходили з Маріуполя групами. Кожен мав ухвалити власне рішення — спробувати прорватися до “Азовсталі” або виходити з міста в напрямку Запоріжжя. Я не знала, який шлях обрав Вадим. Про рішення його побратимів чи наших спільних друзів іноді вдавалося щось дізнатися, а про нього — нічого. Це було найважче — абсолютна невідомість, коли ти не розумієш, де твоя людина і що з нею відбувається саме зараз».
«Першу звістку, яка хоч якось могла свідчити, що Вадим живий, я отримала після обміну у вересні 2022 року»
«Один зі звільнених військових розповів, що особисто його не бачив, але чув від інших хлопців, що Мельниченко живий і перебуває десь у полоні. Ще до цього, приблизно у травні 2022 року, мені почали надходити дивні повідомлення в Telegram. Хтось писав і одразу видаляв. Я встигала побачити сповіщення на екрані, фотографію профілю і номер, але коли відкривала чат, він уже був порожнім. Я так і не дізналася, що саме хотіла сказати ця людина. На початку серпня зламали сторінку Вадима в Instagram і написали мені. Повідомлення дуже нагадувало шахрайство — від мене вимагали 30 тисяч гривень і обіцяли за ці гроші його повернути. Я одразу почала ставити запитання. Просила вийти на відеозв’язок, показати Вадима, пояснити, де вони взяли його телефон і чи був він у них особисто. Я добре знала, яка в нього модель телефона, який чохол. У відповідь мені досить точно описали і телефон, і чохол. Вони також написали, що Вадим живий, має контузію і поранення ноги. На той момент я не могла ані підтвердити, ані спростувати цю інформацію. Зрештою переписка обірвалася».
«У полоні його можуть знати не за прізвищем, а за позивним»
«Вадим має позивний “Мюллер”. Це важливо, тому що деякі звільнені військові розповідали: у російських колоніях можуть запитувати не про Мельниченка, а саме про “Мюллера”. Тому, якщо хтось із тих, хто перебував у російському полоні, пам’ятає позивний “Мюллер” або прізвище Мельниченко — чув їх під час перекличок, етапування чи в розмовах між військовополоненими, — ця інформація може бути надзвичайно важливою. Водночас підлеглі та побратими називали його “Камандіром”, і саме цей позивний був уживанішим, ніж “Мюллер”. Так би мовити, “Мюллер” був офіційним позивним, а “Камандір” — позивним серед своїх».
«Він пам’ятає навіть найменші дрібниці, про які я говорила»
«Ми познайомилися, коли Вадиму був лише 21 рік. Він вже тоді здавався мені дуже дорослим та мужнім. Вадим дуже добрий, уважний, щедрий. Пам’ятаю, як одного разу ми говорили про звичайний сніданок. Я мимохідь сказала, що хотіла б зранку з’їсти певну страву. Потім буквально на кілька хвилин пішла у ванну, а коли повернулася, він уже все замовив. Це була зовсім маленька дрібниця, але саме з таких дрібниць і складається його турбота. Я пам’ятаю один свій день народження. Я дуже хотіла, щоб він був поруч, але він переконував мене, що приїхати не зможе. Я вже змирилася з цим. А потім він раптом з’явився. Уночі я прокинулася від звуку — хтось відчинив ключем вхідні двері. Я була вдома сама і страшенно злякалася. І тут бачу Вадима. Він стоїть на порозі і усміхається — у якійсь незнайомій куртці».
«У нас удома не встигали зів’янути одні квіти, як він уже дарував нові»
«Найдорожчим для мене став маленький букет польових квітів, який він привіз з навчань у 2021 році. Тоді Вадим надіслав мені фотографію, де тримав у руках ці квіти, й написав, що вони для мене. Потім він справді довіз букет додому. Це були прості польові сухоцвіти, але для мене вони стали дуже особливими. Я боялася, що з часом квіти почнуть осипатися і тому я вирішила зберегти частину назавжди. Кілька квіточок залили епоксидною смолою, і з них я зробила прикраси — сережки, каблучку та кулон. Тепер вони завжди зі мною».
«Я ніколи ні в кого не вірила так сильно, як вірю у свого нареченого»
«Я хочу подякувати подрузі дитинства Вадима, яка виходить на акції на підтримку військовополонених. Вадим навіть не знає, що ми знайомі, адже здружилися ми вже після його зникнення. Але її підтримка весь цей час була для мене надзвичайно важливою. Також хочу висловити щиру вдячність керівниці Вінницького центрального регіонального Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Юлії Павлюк за підтримку, людяність і допомогу, яку вона надає родинам військовополонених та зниклих безвісти. А особисто мене тримає віра у Вадима. Вадим дуже добрий, уважний, щедрий, справедливий і чесний. Він завжди на позитиві, завжди готовий прийти на допомогу друзям — чи то вдень, чи то вночі. Постійно повторював, що не кине хлопців у Маріуполі й буде з ними до останнього. Він писав мені, що там справжнє пекло, що люди вже не витримують. А я щоразу відповідала йому одне й те саме: “Ти залишишся живим. Ти обов’язково повернешся до мене”. Я й зараз продовжую в це вірити. Я така людина, яка не зможе зупинитися, доки не дізнається правду. Не зможу спокійно спати, жити далі, поки не знатиму, де він і що з ним. Найбільше у світі я хочу, щоб Вадим живим повернувся додому. Мене тримає думка про те, скільки вони змогли витримати у Маріуполі, через які випробування пройшли і як довго тримали оборону. Тому я вірю навіть у те, що здається неможливим».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
