«У полоні ніхто не бачив Сашу, тільки чули його голос»

Олександр Фартушний, захисник Маріуполя, перебуває в російському полоні вже 34 місяці. Дружина військового, Крістіна, згадує, яким впевненим був її чоловік, коли облога міста тільки починалася. А коли з Олександром зник зв’язок, вона шукала його майже два місяці.

Про те, що він потрапив у полон дізналася випадково — побачила прізвище у списках, які виклали в одному з Telegram-каналів. Нині Олександр перебуває в російській колонії, де заборонено навіть листування.

Але його дружина, разом з їхнім 8-річним сином, все одно йому пишуть. А ще Крістіна займається волонтерською діяльністю і бореться за повернення коханого додому.

«Після початку повномасштабного вторгнення я не могла додзвонитися до Саші декілька днів. Напередодні він перебував у Донецькій області, а в перші дні великої війни їх перекинули в Маріуполь. У лютому, в березні ми спілкувались дуже рідко. 5 березня я бачила його по відеозвязку. Чоловік посміхався, навіть жартував, заспокоював, казав, що вони тримаються і все буде добре, вірив, що підійде підкріплення, він тоді ще не знав, що місто вже в повному оточенні і наскільки все погано. Тоді я не мала телефонів його командирів, чи побратимів, а варто було про це подумати. Але, мабуть, це через шок і сподівання на те, що довго весь цей жах тривати не може. 25 березня 2022 року з ним зник зв’язок». 

«Декілька місяців пошуків нічого не дали»

«Я шукала скрізь: по російських ресурсах, зверталась до українських структур. Я дуже боялася того, що можу навіть не дізнатися, що він загинув. На початку травня 2022 року, я побачила прізвище чоловіка в списках полонених в одному з Telegram-каналів. Сашу відправили в Оленівку. Під час теракту в цій колонії, 29 липня 2022 року, він теж перебував там і, на щастя, вижив. Протягом останніх двох років інформацію про чоловіка я отримую тільки від звільнених полонених. Але ніхто з них його не бачив, тільки чули його прізвище і голос. Я відправляю Саші листи, але вони до нього не доходять і мені кажуть, що в тій колонії взагалі листування заборонено».

«Наш 8-річний син боїться, що тато його забув»

«Богдан постійно питає про батька, і каже мені, що, мабуть, тато змінився і міг нас забути, дуже хвилюється через це. Ми пишемо листи, робимо для Саші відео, світлини, щоб показати йому, коли він повернеться, як ми жили без нього та чекали. Богдан ділиться своїми роздумами зі мною. Питає, чим годують тата, чи б’ють, чи він схуд. Мені важко переживати це і відповідати синові, але я намагаюсь не брехати і пояснює, згідно з його віком, що відбувається».

«Саша дуже активний та компанійський»

«Любить ліс і рибалку, ходити з сином на музичні концерти, бо дуже хоче, щоб у Богдана був гарний музичний смак. А вдвох ми любимо читати, один одному, в голос. Він взагалі багато читає, особливо історичну літературу, а потім переповідає. До війни ми думали про те, щоб приїхати влітку в Маріуполь, подивитися місто. Саші він подобався і ми дуже хотіли, щоб наша родина була разом. Йому важко було без нас, а нам — без нього. Але я вірю, що зможу ще побачити місто Марії».  

«Суспільство не повинно забувати, що в полоні перебувають наші захисники»

«Мені здається, люди не знають масштабів цієї трагедії. Я говорю і про кількість людей в полоні, і про катування, які вони зазнають. Ми не можемо дати здатися державі і тому ніколи не перестанемо боротися. Мій чоловік — громадянин України, вона повинна за нього битися, як і за тисячі інших у полоні. Вони мають бути важливими». 

«Я сподіваюсь, що мої дії можуть скоріше повернути коханого додому»

«Я думаю, що розголос, наші акції на підтримку військовополонених, листи-запити, які я постійно пишу, можуть покращити хоча б умови перебування в полоні. Ще я долучилась до волонтерської діяльності, і ми робимо окопні свічки, плетемо сітки, збираємо теплий одяг для військових. Я дуже хочу бути корисною, бо пріоритети через війну змінилися, і я дуже добре тепер розумію, що найважливіше в житті — мир та життя людей, близькість з рідними. Сили боротися мені дає син і те, що мій чоловік не вдома. І допоки він не повернеться, жодних розмов про те, що мене на щось не вистачить і я опущу руки не може бути. Я шукаю Сашу, чекаю, дуже кохаю, хочу міцно-міцно обійняти і нікуди більше не відпускати». 

---