«У руці Кирила й досі уламки, рука гниє і не загоюється»

Кирило Волович, 25-річний захисник Маріуполя, потрапив у російський полон 12 квітня 2022 року. Після початку повномасштабного вторгнення він рідко виходив на звʼязок, а коли виходив — найчастіше телефонував найріднішій людині — своїй 72-річній бабусі. Нині старенька опанувала смартфон і за допомогою Інтернету шукає свого онука. Про це «Точці Сходу» розповіла Анна, хрещена мати Кирила. Вона повідомила, що хлопець отримав поранення, а у полоні пережив чисельні катування та допити. Та попри це, й досі вірить у повернення додому.

«Зв’язку у нас майже не було з початку повномасштабного вторгнення. Кирило зміг написати всього декілька повідомлень. Спочатку, що все добре і він живий. Згодом ми дізнались, що його документи і телефон згоріли у танку, а він сам, на щастя, вижив. 4 квітня 2022 року він написав, що загинув командир його підрозділу і вони намагатимуться прорватись з оточення. 12 квітня стало очевидно, що військові 36-ї бригади потрапляють у полон і я почала пошуки Кирила».

«Кирилу було 22 роки, але після оборони Маріуполя він виглядав на всі 40»

«Я побачила його на відео в одному з російських Telegram-каналів. Хлопців тримали в якомусь ангарі, я нарахувала 42 людини. Якийсь пропагандист підійшов до Кирила, запитав, яке у нього поранення, а поранення було в руку, наскрізне та осколкове. Мій хлопчик постаршав, його було важко впізнати, він був знесиленим, втомленим. Після цього я виклала пост у Facebook, про пошук, і це була помилка, не треба так робити. Ворог не має знати жодної інформації й подібні пости можуть нашим хлопцям сильно нашкодити».

«У колонії на «прийомці» їх били арматурою, кийками та цькували собаками»

«Один єдиний лист надійшов від Кирила у серпні 2022 року, з мінімальною інформацією про те, що він живий, здоровий, отримує медичну допомогу і чекає на обмін. А ще я бачила його світлину, восени того ж року. Щоки запали, ключиці стирчать, дуже схуд, людина, яка просто обтягнена шкірою, погляд згаслий і в ньому взагалі немає надії. А в січні 2024 року, обміняний хлопець підтвердив місце перебування Кирила, це одна з жорсткіших колоній Росії, бараки по 70 людей. Їх там дуже б’ють, застосовують різні види катувань і постійно допитують». 

«Хлопців у колонії морально підтримати неможливо — російська пропаганда добре робить свою справу».

«Їм весь час нав’язують думки, що вони нікому не потрібні, що України більше немає. Це відбувається день за днем. Є люди, які не витримують, піддаються тиску, втрачають віру у себе, впадають у паніку. Хлопчик, з яким я спілкувалася, сказав, що Кирил не такий. Всередині нього сталевий, міцний стержень, він вірить у те, що повернеться додому і намагається не піддаватися моральному тиску. Взагалі він дуже веселий, компанійський. Його всі люблять і він всіх любить. (Посміхається). Друзі та однокласники постійно питають про нього, чекають після кожного обміну і також борються за його повернення»

«2,5 роки в полоні – гігантський термін, але я ні на хвилину не покидаю думок, що мені треба боротися»

«Бабуся Кирила вже старенька, і вона дуже сумує, фактично вона його виховала. І він прив’язаний до неї  неймовірно. Поки в нього була можливість, вони завжди були на зв’язку, він завжди з нею ділився своїми планами. Їй 72 роки, вона освоїла смартфон, Інтернет і шукає інформацію про хлопців, про полонених. Вся наша велика родина разом — ми виходимо на акції, на пікети, на всі заходи, які оголошують наші громадські об’єднання. Постійно пишу звернення, їх — сотні, можливо, вже і десятки сотень». 

«Я молюсь за всіх, хто в полоні»

«Росіяни не хочуть міняти нашу морську піхоту, а можливо десь недопрацьовує і наша влада. Але я думаю, що багато залежить від мене і таких як я, людей, які борються за своїх рідних. Неможливо просто чекати 10-15-20 років, у них у полоні цього часу немає. І в мене немає інших думок, окрім як перемогти долю і повернути сина».

---