«У СІЗО, де перебуває мій брат, катують голодом»

Захисника Маріуполя, 38-річного Дмитра Прокоф’єва, росіяни тримають в одному з найжорстокіших СІЗО. У полоні чоловік перебуває вже 32 місяці. Його сестра, Наталія, пам’ятає як загарбники намагалися взяти її рідний Харків, а родина в той час всіма думками була в Маріуполі, поряд з Дмитром. Коли брат зник зі зв’язку,  рідні довгий час нічого не знали про нього.  Три листи і декілька повідомлень від звільнених — все, що родина має наразі. Харків’янка Наталія розповіла «Точці Сходу» які спогади викликає в неї слово «Маріуполь», про що пише з полону Дмитро та на чию допомогу у поверненні брата додому вона сподівається.

«У СІЗО, де перебуває мій брат, катують голодом»

«На початку війни про те, що відбувалось у Маріуполі ми дізнавались переважно з новин. З братом був зв’язок, але їх постійно “перекидали” з місця на місце і він через свої обов’язки багато їздив, тому поговорити довго та часто не вдавалося. Пам’ятаю, Діма розповідав, як важко було вмовити цивільних покинути свої домівки і виїхати з тих районів, де просувався ворог. Люди були розгублені, налякані, а військовим важко було захищати Маріуполь через те, що містяни були поряд і вони постійно думали як їм не нашкодити».

«Слово “Маріуполь” в мене тепер назавжди привід для важких переживань»

«Діма вірив, що місто зможе вистояти, але коли вже надія на деблокаду, на допомогу почала згасати, він говорив, що в полон не здасться і вб’є себе. Мати його вмовляла, говорила, що він повинен вижити і триматися за життя, заради нас та його дочки Даші. Таких розмов було декілька, але крім цього ми нічого не могли подіяти, тільки слідкували за подіями. Мене навіть не так лякало те, що тоді відбувалось у нас вдома, в  Харкові (заходили ДРГ, були нещадні обстріли, на околиці міста “лізли” росіяни), як те що відбувалось в Маріуполі, всіма думками я була там. 26 березня від Діми надійшло останнє повідомлення з Маріуполя, просто “+” і тоді ми зрозуміли, що він живий».

«У травні 2023 року в списках, які російська сторона передала МКЧХ, було прізвище брата»

«Але більше жодної інформації чи підтверджень не було. Я пам’ятаю, як втрачала надію і мої сподівання танули в невідомості день за днем. Згодом, ми отримали від брата декілька листів. З двох було зрозуміло, що хтось стояв поряд і диктував, бо мовні звороти були шаблонними і якимись штучними. А от третій лист, який надійшов через омбудсмена Лубінця, Діма точно писав сам. Я читала його і плакала. Він був пронизливий, наповнений сумом, любов’ю, тугою за домом, а ще з нього ми зрозуміли, що наші листи, хоча б частково, але доходять до нього».

«Вони там постійно голодні!»

«У січні 2024 року мені вдалося поговорити зі звільненим, який перебував з моїм братом в одній камері. Хлопці голодують, їх б’ють, калічать. Діма хворіє і постійно говорить про доньку, дуже сумує за нею і за мамою. У квітні цього року я побачила брата на відео. Уявіть собі, Діма на зріст 196 см, широкий в плечах, сильний, кремезний раніше, нині ж – виснажений, настільки худий, що я не одразу його впізнала. Він просто обтягнутий шкірою і лице якесь сіро-чорне. Він ще такий, що не промовчить, він відвертий, сміливий, і за словом в кишеню не полізе, і це додає мені тривоги за нього».

«З цього СІЗО повертають багато тіл закатованих хлопців, там страшні умови утримання» 

«Я два роки їздила в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, тепер перестала. Чую тільки обіцянки і якійсь формальні фрази. Єдине, що є надія на патронатну службу нашої бригади, омбудсмена Лубінця та його колег, вони справді намагаються щось зробити. І ми чекаємо з полону і Діму, і тата, який теж в полоні вже 32 місяці. Коли йдуть обміни, я, звісно, мрію побачити їхні прізвища, і говорю собі: “Може цей раз хоча б одного, хоча б одного…”».

---