«У списку полонених Сергій був під №1100»

Сергій Бистрицькій, старший матрос 36-ї Окремої бригади морської піхоти, перебуває в російському полоні вже 35 місяців. Його дружина, Тетяна, згадує, як у перші дні повномасштабної війни він переконував її виїхати з Миколаєва, а вона — вирішила дочекатися його вдома.

Потім більше двох місяців вона не знала, чи вижив її коханий в оточеному  Маріуполі. Згодом, зі списків, опублікованих в Інтернеті, вона дізналася, що він у російських застінках. Звідти йому вдалося подзвонити дружині лише у листопаді 2023 року і це стало для жінки «ковтком свіжого повітря».

Нині, разом із дітьми, вона продовжує відвідувати акції на підтримку військовополонених і вірить, що її Сергіко обовʼязково повернеться додому.

«Тільки-но почалося повномасштабне вторгнення, Сергій наполягав, щоб я із дітьми виїжджала з Миколаєва. Але я йому тоді відповіла, що ми нікуди не поїдемо і будемо чекати на нього вдома. Він на той час перебував у Маріуполі, ми рідко спілкувалися, адже звʼязок був дуже поганим. А коли виходило — говорили про родину, батьків, він дуже непокоївся за нас, натомість про себе розповідав небагато, напевно, щоб не лякати мене. Лише одного разу зізнався, що вони опинилися в оточенні і зв’язку більше може не бути. Сергій не дуже емоційна людина, він завжди тримає почуття при собі, але тоді він хвилювався, я відчула це. 4 квітня 2022 року коханий надіслав мені світлину, на ній він був дуже схудлим і змученим. А потім — зв’язок зник». 

«Я отримала від коханого лист, російською»

«Я шукала Сергія, думала, що він, ймовірно, потрапив у полон. Зверталась до СБУ, на гарячу лінію Національного інформбюро, до Міжнародного Комітету Червоного Хреста . У червні 2022 року я знайшла в мережі списки хлопців, які потрапили в полон і там було прізвище Сергія, а в серпні від нього надійшов лист. Він написав декілька слів російською: “Жив, здоров, люблю вас. Передавай родителям привет”. У Сергія було поранення, права рука майже не функціонувала. А нині, за словами звільненого побратима, він може трохи стиснути пальці. Сергій дуже багато говорить про нас, мріє про обмін і молиться». 

«Він телефонував мені з полону»

«Це сталося 5 листопада 2023 року і розмова була дуже короткою. Я не очікувала, не сподівалась, навіть пропустила кілька його дзвінків, тому телефон завжди треба тримати поряд. Сергій просив, щоб я зробила все, щоб внести його в списки на обмін, а я говорила як сильно ми любимо його і чекаємо. Я роблю все можливе — постійно відвідую акції на підтримку військовополонених, зустрічі в Координаційному штабі. У січні 2024 року, хлопець, якого вже обміняли, чув прізвище мого чоловіка в колонії, в якій вони разом перебували, чув, як він відгукувався на вимоги наглядачів, але особисто не говорив з ним. Інший звільнений побратим говорив мені, що мій чоловік тримається впевнено та стійко, а сили йому дає те, що його вдома чекають рідні». 

«Сергій завжди хвилюється за родину більше, ніж за себе»

«Він завжди готовий допомогти. Можливо, мене і привабило те, що він такий чуйний. Мої син та донька стали для нього рідними, перед нашим одруженням, це сталося 14 січня 2022 року, я радилася з ними. Мені було важливо почути їхню думку, бо діти краще все відчувають. І син Богдан, йому зараз 13 і донька Віка — їй 15, сказали “Мам, хочемо, щоб ми жили всі разом”. І вони самі стали називати його “татом”. Ми  так любимо разом проводити час, він дуже смачно готує, навіть зараз, хлопцям у полоні, розповідав про свої найкращі страви, але, мабуть, це через те, що вони там постійно голодні». 

«Я вірю, що Україна робить все можливе»

«Після кожного обміну я тиждень приходжу до тями. Я справді радію за кожного нашого хлопця та дівчину, які повернулися додому, але так важко, що Сергія й досі немає поряд. 30 грудня 2024 року я була на одному з обмінів, зустрічала наших захисників. Тоді повернули чоловіка моєї близької знайомої. Ця подія мене надто сильно вразила — хлопці дуже змучені та худі, деяких не одразу впізнали навіть родичі. Всі кричали, сльози від радощів, але водночас — біль за роки безсонних ночей, хвилювання і горя. Мою віру та надію підтримують діти. Вони кажуть, що ми обов’язково дочекаємось». 

---