«У Вадима були опіки на руках з дитинства, думаю, саме через це його забрали росіяни»

28-річний житель Пологів Вадим Шевченко зустрів повномасштабне вторгнення вдома, разом з батьками. Родина переховувалась у підвалі свого будинку від обстрілів і єдиною їхньою метою тоді було вижити. Вадим здійснив спробу виїхати з міста в середині березня 2022 року, але на останньому блокпості, який розділяв окуповану та вільну від загарбників територію України, Вадима затримали. Його мати Олена розказала «Точці Сходу» чому, на її думку, Вадима забрали росіяни, як їй вдалося з’ясувати, де він перебуває зараз і що дає їй надію на повернення сина. 

«Повномасштабну війну ми зустріли вдома, в Пологах, всі разом — я, чоловік та син. Місто окупували 3 березня 2022 року. Виходити кудись ми просто боялись, перебували вдома — майже постійно у погребі. Росіяни вимагали, щоб всі цивільні пов’язували на себе білі пов’язки, якщо просто виходять на вулицю. Ми вважали, ці білі пов’язки є якоюсь гарантією, що тебе не розстріляють, коли ти будеш просто йти вулицею. Ми іноді виходили тільки за продуктами, допоки їх ще довозили із Запоріжжя, і за водою, до колодязя, бо з початку березня її не було, ані технічної, ані питної. Місто сильно обстрілювали, 7 березня не стало сусідньої вулиці майже цілком».

«Ми постійно телефонували, поки за нашими розрахунками Вадим їхав до Запоріжжя, але телефон мовчав»

«Поїхати одразу після окупації з міста ми з чоловіком не могли з певних причин, а от Вадим з перших днів намагався знайти можливість виїхати і ми його підтримували. Своєї автівки у нас не було і син намагався знайти будь-яких знайомих або друзів, хто б зміг взяти його з собою. 15 березня така можливість з’явилась, майже випадково — Вадима взяла з собою жінка-сусідка. Я постійно телефонувала поки вони їхали, а це близько 100 кілометрів до Запоріжжя, але телефон мовчав. Спочатку я не дуже хвилювалась, бо знала, що зв’язку по дорозі майже ніде немає. Але з кожною годиною моя тривога зростала…» 

«16 березня мені вдалося додзвонитися до сусідки, з якою Вадим виїжджав»

«Вона сказала, що на останньому російському блокпосту Вадима просто забрали з автівки люди у військовій формі так званої “ДНР”. В нього з дитинства були обпечені руки і вони подумали, що Вадим може бути військовим. Забрали просто через припущення. Сусідка сказала їм, що вони будуть Вадима чекати, але окупанти почали стріляти в землю біля їхніх ніг і сказали, що зараз залишаться всі на тому блокпості. Вони дуже злякались, до того ж з ними була дитина з інвалідністю і всі, хто був в машині, крім мого сина, поїхали далі. Нещодавно я дізналась, що тоді росіяни шукали якось нашого військового на прізвище “Шевченко”, може подумали, що мій син — це він».

«Я почала шукати сина одразу, як він зник»

«Шукати свідків, писати дописи в соцмережах. Нам вдалося з’ясувати, що спочатку Вадима тримали в Мелітополі, потім в Донецьку та в Оленівці. В жовтні 2022 року я побачила Вадима на відео, в полоні. Син був коротко підстрижений, очі були дуже налякані і він втратив, я думаю, кілограмів 30. З Міноборони Росії мені надійшов лист, що Вадима затримали через “противодействие проведению СВО”, згодом українська сторона підтвердила його в полоні. Ще я маю декілька відомостей від звільнених про сина, але ніяких подробиць немає, крім назви колонії, в якій він перебуває. А ще в мене є два листи від сина, які я отримала в жовтні 2024 року. Вадим дуже переживає за нас, не розуміє, де ми і що з нами, чи виїхали з окупації. Він підбадьорює мене, пише, що в нього все добре. Через МКЧХ я пишу сину листи, постійно пишу, але знаю, що він отримав тільки один».

«Я зараз займаюсь волонтерством, саме турбота про інших допомагає мені зберегти себе»

«“Світ. Україна. Пологи”, так ми назвали наш благодійний фонд і допомагаємо цивільним людям на прифронтових територіях продуктами. Я намагаюсь тримати себе в руках і робота цьому сприяє. Я живу, коли допомагаю людям, а люди підтримують мене. Відчуваю підтримку від друзів мого сина, вони теж його дуже чекають. Вадим дуже добра та чуйна людина, завжди намагається всім допомогти. Він дуже працьовитий, декілька років працював в Польщі, і робота в нього була нелегка. Він багато раніше займався спортом і, коли повернувся в Україну, в планах було розвиватися в цьому напрямку». 

«Зараз я розумію, що розповсюдження інформації про цивільних полонених має вплив та сенс»

«Досі немає прозорого та чіткого механізму. Я впевнена, що розголос дає можливість добиватися їхнього звільнення, в тому числі і через треті країни. Ми їздимо в адвокаційні тури за кордон, залучаємо іноземних журналістів для того, щоб було якомога більше публікацій для громадськості за кордоном. У нас є досвід, коли політичні діячі за кордоном беруть під свій контроль та супровід наших  полонених: пишуть запити в Росію, здобувають інформацію, налагоджують листування, передають посилки, оплачують послуги адвокатів, і виходить так, що в них більше шансів пробити цю бетонну стіну».

---