«Він може бути живий, а може бути загиблий. І я не знаю, що з цього правда»

36-річний Віталій Кікоть, солдат 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, зник безвісти 20 січня 2026 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. За словами його дружини Юлії Усової, це сталося, коли Віталій разом із побратимами виходив із позиції.

На захист України Віталій став у серпні 2025 року. Ще під час перебування в колонії, де відбував покарання за крадіжку, він намагався домогтися звільнення, щоб долучитися до війська. Після звільнення повернувся до родини, а через півтора року вирішив стати до лав ЗСУ.

Про рішення чоловіка піти на війну, його зникнення, пошуки та життя родини між надією на полон і страхом почути найгірше Юлія Усова розповіла «Точці Сходу».

«Ще в колонії він писав заяву на амністію, щоб піти на фронт»

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з Віталієм були в Запорізькій області. Я з дітьми — в Енергодарі, а Віталій — у колонії, у селі Біленьке. Він був засуджений у 2019 році за крадіжку. Ми залишалися в окупації приблизно пів року. У вересні 2022-го виїхали й уже чекали на Віталія, який мав повернутися. Ще коли він був у колонії, чоловік написав заяву, щоб його амністували і він міг піти воювати. Наскільки я знаю, заяву так і не розглянули. Вийшов він у грудні 2023 року. Приїхав до нас, ми одружилися. У нас троє дітей: старшій Насті — 15 років, Ярославу — 10, Саші — 7. Ми просто жили. Віталій працював, я займалася дітьми та домом».

«У серпні 2025 року Віталій сказав мені, що піде служити»

«Я запитувала його, чому він так вирішив. Він казав: “Я сиджу вдома, а там молоді хлопці”. На той момент уже пішов служити наш кум, мій брат зник безвісти, батько загинув. І чоловік вирішив, що теж має йти. Після навчання його забрала 95-та бригада і у листопаді він вже був на Донеччині. Востаннє ми говорили телефоном 1 грудня. Він сказав, що там дуже страшно, що дуже багато наших загиблих, сказав чекати тиждень. Контактів командира чи ротного в мене не було, тому я сама знайшла номер військової частини. Там відповідали: “Він на завданні”. 8 грудня мені написав його побратим, який виходив із позиції. Передав від Віталія, що з ним усе гаразд і щоб ми чекали».

«Напередодні його зникнення, 19 січня, мені повідомили, що Віталія хочуть нагородити»

«Мені зателефонував їхній сержант. Попросив документи Віталія — сказав, що його хочуть представити до якоїсь нагороди. Якої саме, я не знаю. Звичайно, я одразу запитала: “Як він? Що з ним?” Мені відповіли, що все добре, живий, а наступного дня, 20 січня, він зник безвісти. Наскільки мені відомо, це сталося під час виходу з позиції. Зараз я спілкуюся із сестрою одного з військових, який виходив разом із Віталієм і теж зник. Ми познайомилися вже після цього. Якщо в когось з’являється хоч якась новина чи інформація — одразу телефонуємо одна одній. Але ми майже нічого не знаємо».

«Мій коханий дуже добрий. Якщо хтось просить допомогти — він завжди йде»

«Не було такого, щоб людина до нього звернулася, а він відмовив. І він завжди і усюди мав бути попереду. Такий у нього характер — бути лідером. Коли ми познайомилися, мене дуже зачепило те, наскільки він турботливий і уважний. Постійно приносив квіти. У мене вже була маленька донька, Настя. Я тоді працювала і мусила виходити з дому дуже рано, о п’ятій ранку. Ми з донькою жили у моєї мами. І Віталій приходив до мами, забирав Настю та відводив її в садочок. Сили мені зараз дають діти, особливо Сашко, наш молодший. Коли Віталія засудили, Саші було лише три місяці. Він знав свого тата за фотографіями, вони спілкувалися по відеозв’язку. А коли Віталій повернувся додому, Саша дуже до нього прив’язався. І тепер він постійно запитує: “Коли папа приїде? Папа приїде?”. Це дуже-дуже тяжко — не знати, де Віталій, що з ним, живий він чи ні».

«Зниклий безвісти — це ніби між небом і землею»

«Найважче для мене — ця невідомість. Ти не знаєш нічого: загинув він чи ні, у полоні чи ні, де він, що з ним. Мені говорили, що чоловік скоріш за все загинув, але “скоріш за все” — це не відповідь. Я хочу знати, що насправді сталося. Я одразу почала робити все, що могла: пішла в поліцію, написала заяву, ми з дітьми здали ДНК, звернулася до Координаційного штабу, Міжнародного комітету Червоного Хреста. У мене є акт службового розслідування. Але мені дуже не вистачає нормального спілкування з військовою частиною. Я говорила зі слідчою, яка веде нашу справу. З її слів, військова частина не хоче спілкуватися зі слідством. Я не розумію, чому так відбувається. Я не хочу домислів. Якщо є інформація про мого чоловіка, але неможливо забрати тіло, то я хочу це знати. Я хочу, щоб військова частина спілкувалася з родичами. Щоб це не виглядало так: людину відправили на позицію, вона зникла безвісти, а далі родина залишається сама і має шукати. Зараз я продовжую жити між цими двома варіантами — він може бути живий, а може бути загиблий. І я не знаю, який з них правда».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---