«Він пишався своїми побратимами, а його командир говорив, що вони “залізні”»

Олег Музлов, військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти, перебуває в російському полоні з квітня 2022 року. Його дочка, Катерина Музлова, згадує, як батько, перебуваючи у Маріуполі, надихав її своєю сміливістю та силою.

До повномасштабного вторгнення Олег мріяв розпочати свою справу, стати підприємцем і виробляти взуття, але натомість став на захист країни. Змінила війна і життя самої Катерини, тепер вона займається волонтерством, активно працює в громадських організаціях, які підтримують військовополонених та їхні сім’ї.

Катерина розповіла «Точці Сходу», як бореться за повернення тата і що допомагає їй долати біль.

«Під час перебування батька в Маріуполі ми спілкувалися не багато, не було можливості. Пам’ятаю тато розказував мені, які сміливі та хоробрі люди поряд з ним. Батько нічого не боявся. Я була тоді в Одесі, слухала його і думала: «Чого ми тут боїмося? Вони в Маріуполі витримують таке пекло, значить, ми точно витримаємо». Він надихав мене, надавав мені сили та віру що все буде добре. Після того, як я дізналась про вихід в полон 36-ї ОБрМП, я шукала тата, але не знаходила ані на відео, ані на світлинах знайоме обличчя. Хтось з нашої родини, на той момент, навіть перестав сподіватися, і мене це злило, бо я точно знала, що він живий».

«В листопаді 2024 року тато отримав листи, які ми писали йому ще у 2022-му»

«В серпні 2022 року батька підтвердив в полоні МКЧХ, але основна інформація надходила від звільнених хлопців. Батько багато говорить в полоні про мене та рідних, згадує наші зустрічі та розмови. На жаль, має проблеми зі здоров’ям, особливо з ногами, бо в колонії, де він перебуває, полонених змушують дуже багато стояти, а йому це важко витримувати. Тато написав листа з полону, у жовтні цього року. По тексту було видно, що писав він під диктування, але крізь шаблонні фрази проривалися його особисті мовні звороти і це мене дуже розчулило. З його листа я зрозуміла, що наші листи за 2022 рік він отримав напередодні написання свого листа, всього кількома днями раніше».

«Він любить працювати руками, навіть відпочиває, працюючи»

«Тато дуже гарний майстер з пошиття взуття. Колись, ми подорожували з ним Європою, і після цієї поїздки, він мріяв відкрити свою взуттєву справу за кордоном. Його дуже надихнула наша подорож. Він завжди мріяв бути підприємцем, є в нього такий хист. Багато років він шукав себе — працював фотографом, займався токарством, металургією, та й в інших напрямках мав досвід. Але виявилось, що до взуттєвої справи в нього справжній талант та бажання, і він залюбки ділився знаннями та навичками з іншими. Тато в мене суворий, але веселий, добрий, сміливий і розсудливий, ніколи не відмовить людям в допомозі і завжди за справедливість».

«Полон тата кардинально змінив моє життя»

«До війни я працювала дизайнером, та менеджером соціальних мереж, виготовляла макети для різних інтернет-проєктів та бізнесу. Тепер я займаюсь переважно волонтерством, розвитком та підтримкою нашого Благодійного фонду «Серце в дії» та проєкту «Voices of the captives». Ми допомагаємо військовим та цивільним, боремося пліч-о-пліч з іншими родинами полонених за повернення військовополонених та підтримуємо їхні сім’ї. Дуже важливі розголос та інформаційна підтримка, особливо за кордоном. Весною 2024 року нам вдалося об’єднати понад 35 країн світу однією тематичною акцією, яка була присвячена другій річниці полону. Ми протестуємо проти незаконного утримання в полоні наших військових, проти тортур та знущань. На сьогодні в таких акціях ми об’єднуємо 45 країн, серед яких країни Європи, США, Японія, Бразилія, Австралія. Ми сподіваємось такими заходами привернути увагу міжнародних правозахисних організацій, політиків до того, що українців, які перебувають в полоні, чекають по всьому світі. І їхнє життя важливе не лише для тих, хто в Україні, не лише для рідних, а і для всієї нації, і для людей з інших країн, які підтримують Україну». 

«Я повинна завжди думати про те, що я можу зробити — ще, а не про біль, який з’їдає мене зсередини ці роки»

«На фронт доводиться їздити часто. Це важка справа, але коли робиш корисне — це відволікає від важких думок. Коли йдуть обміни, я відчуваю зневіру, на диво вже не сподіваюсь, як це було в перші 2 роки полону батька. Кожен обмін мені важко переживати і морально, і фізично. Сподіваюсь на себе, на роботу, яку робить держава, на те, що кожен день роблять близькі полонених. Для нас всі в полоні — рівні та рідні, неважливо цивільні чи військові. Батько завжди мною пишався, і мабуть, саме його віра в мене і дає мені сили боротися за нього та побратимів».

 

---