«Війна згуртувала нашу родину». Як рідні полонених та зниклих безвісти під Бахмутом об’єдналися заради їхнього повернення

52-річний військовослужбовець 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Василь (ми не вказуємо його прізвища на прохання родини) зник безвісти під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута у лютому 2023 року.

Майже рік його родина не знала, чи він живий. І лише потім Координаційний штаб підтвердив: Василь перебуває в російському полоні.

Після зникнення батька його донька Анастасія долучилася до громадської організації «Обов’язково повернусь», яка сьогодні об’єднує понад три тисячі родин захисників, які потрапили в полон або зникли безвісти під час боїв за Бахмут.

Разом із головою організації Галиною Корольовою вона розповіла «Точці Сходу», як роки невідомості змінюють життя родин і чому найважливішою місією для них залишається повернення рідних додому.

Як війна робить родину ближчою

24 лютого 2022 року родина Василя зустріла вдома, у Вінниці. Анастасія саме поверталася з нічної зміни, коли дорогою побачила людей із валізами, черги біля магазинів і загальну метушню. Вдома одразу почали говорити про те, що робити далі.

Батько наполягав, аби дружина Валентина та доньки — Анастасія і дванадцятирічна Софія — виїхали в безпечніше місце. Втім, родина вирішила не роз’їжджатися. Замість цього всі разом почали допомагати там, де це було потрібно: облаштовували лікарняні палати для поранених, а Василь охороняв лікарню й закладав вікна мішками з піском.

«Мені здається, саме тоді ми стали ще ближчими одне до одного. Війна згуртувала нашу родину», — пригадує Анастасія.

Наприкінці 2022 року Василь отримав повістку. За словами Анастасії, рішення було миттєвим і батько дівчини відразу сказав, що не хоче аби ворог колись прийшов до їхнього дому.

Перші місяці родина мала можливість спілкуватися телефоном. Розмови були короткими, але регулярними. Згодом, коли Василь почав виконувати бойові завдання, зв’язок ставав дедалі рідшим. Найбільше донці запам’яталася їхня остання на той час телефонна розмова.

«Тато завжди говорив, що в нього все добре, не хотів, щоб ми хвилювалися. Але цього разу я зрозуміла, що це неправда. Я почула страшенну втому. Він був дуже пригнічений. Мені здалося, що йому надзвичайно важко і фізично, і морально», — говорить Анастасія.

Наступного дня Василь вирушив на бойове завдання і пропав. Родина знала, що зв’язку може не бути, тому спочатку просто чекала. Лише коли минуло близько десяти днів, рідним повідомили, що Василь вважається зниклим безвісти.

Згодом їм вдалося дізнатися лише загальні обставини його зникнення, розповідає Анастасія. Підрозділ прибув на позиції поблизу Бахмута. Військові розділилися на дві групи, щоб облаштувати лінію оборони. Побратими бачили Василя, коли кожен займав свою ділянку, але невдовзі він зник із поля зору. Коли вони повернулися до місця, де він мав перебувати, його там вже не було.

Майже рік між статусами «зниклий безвісти» та «полон»

Майже рік родина Василя жила без жодної звістки. Лише згодом у особистому кабінеті Координаційного штабу статус військового змінився із «зниклого безвісти» на «полон». Для Анастасії ця новина стала водночас і болючою, і довгоочікуваною.

«Це дивно звучить, але тоді ми зраділи. Майже рік ми не знали, чи тато взагалі живий. А зміна статусу стала першим підтвердженням того, що він живий», — говорить вона.

Втім, разом із новим статусом не з’явилося майже жодної нової інформації. На той момент родина так і не дізналася, де саме утримують Василя, у якому він стані та що з ним відбувається. Не було жодного телефонного дзвінка чи листа. Рідні захисника досі не знають, на підставі чого був підтверджений статус «полон». Їм лише пояснили, що це внутрішня інформація, яку не розголошують.

З того моменту і до тепер родина безперервно шукає бодай якусь інформацію про Василя: зустрічі в Координаційному штабі, акції на підтримку військовополонених, спілкування з іншими родинами, які так само роками чекають на своїх близьких.

Зараз, родина вже знає, де саме утримують Василя. Вони продовжують писати йому листи, але не знають, чи дійшов хоча б один із них. За словами Анастасії, від моменту зникнення батька й до сьогодні родина так і не отримала жодної нової інформації безпосередньо від нього.

«Зниклих в боях за Бахмут дуже важко шукати»

На початку пошуків рідні Василя взагалі не розуміли, куди звертатися і як діяти. Вони підписувалися на тематичні чати, переглядали гігабайти інформації та знайомилися в мережі з людьми, чиї родичі також зникли на Бахмутському напрямку і, можливо, були взяті в полон окупантами з ПВК «Вагнер». Так вони долучилися до громадської організації «Обов’язково повернусь».

Як і більшість учасників спільноти, її координаторка Галина Корольова прийшла сюди не як громадська діячка. Вона також шукала свою близьку людину. 4 квітня 2023 року під час штурму Оріхово-Василівки Бахмутського району разом із десятьма побратимами зник безвісти її брат. Саме особиста трагедія змусила жінку шукати відповіді й допомагати іншим родинам, які опинилися в такій самій ситуації.

За словами Галини Корольової, готового плану не було. Спочатку об’єдналися невеликі групи родичів військовослужбовців, які намагалися зрозуміти, що сталося з їхніми близькими після завершення боїв за Бахмут. Після виходу ПВК «Вагнер» стало зрозуміло, що разом із ними зникла й будь-яка інформація про тих, кого вони брали в полон. Настала повна тиша. Інформацію збирали по крихтах, а багато людей узагалі не розуміли, що робити, оскільки не всі користувалися Telegram, не всі знали, які документи потрібно подавати і куди звертатися.

За два роки ця спільнота перетворилася на громадську організацію, яка сьогодні об’єднує понад три тисячі родин тих, хто потрапив у полон або зник безвісти під час боїв із «вагнерівцями».

Одним із перших великих проєктів стала психологічна підтримка. За сприяння Міжнародного комітету Червоного Хреста громадська організація почала організовувати поїздки до Карпат для родин військовополонених і зниклих безвісти.

«Ми побачили, що людям потрібно хоча б на кілька днів змінити обстановку, побути поруч із тими, хто переживає те саме. Під час таких поїздок із родинами працювали психологи, а діти мали можливість відпочити, поїхати на екскурсії, просто поспілкуватися між собою», — розповідає Галина Корольова.

За її словами, вдалося організувати понад двадцять таких поїздок, у яких взяли участь більше тисячі дітей.

Окремим напрямом стала підтримка військовослужбовців, які повернулися з російського полону. В організації їм допомагають зорієнтуватися в державних програмах, розповідають, на яку медичну чи соціальну допомогу вони можуть розраховувати, консультують щодо проходження реабілітації та оформлення необхідних документів.

«Наприклад, ми розповідаємо про державні програми лікування й протезування зубів, допомагаємо знайти медичний заклад, який працює за цією програмою. Це консультаційний супровід, але він дуже потрібен людям після повернення з полону», — каже Корольова.

Ще один напрям роботи — пошук військових, про яких роками немає жодної інформації. Для цього представники організації зустрічаються зі звільненими з полону військовими, показують їм фотографії та особисті речі зниклих захисників і намагаються знайти бодай найменшу зачіпку. На жаль, каже Галина, збігів та відомостей вдається знайти небагато.

Сьогодні представники ГО входять до Ради Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, регулярно беруть участь у зустрічах із державними структурами та передають їм пропозиції родин військовополонених і зниклих безвісти.

За словами Галини Корольової, за останні роки комунікація між державою та родинами стала значно кращою. Втім, найбільшою проблемою, каже вона, залишається відсутність інформації про тих, хто зник безвісти саме в боях з «вагнерівцями».

Попри роки очікування, у громадській організації не відмовляються від головної мети, яка закладена навіть у її назві, — віра кожної родини, яка щодня чекає на своїх рідних.

Життя в очікуванні

Не втрачає віру і родина Василя. Щоправда, замість планів на майбутнє – збереження сил для боротьби за свого рідного.

«Коли тато зник, я дуже швидко зрозуміла: ми не маємо права розсипатися. Ми повинні повернути тата додому, але при цьому не втратити одне одного. Разом проводимо час, іноді їдемо на природу, щоб хоч трохи відволіктися. Мама працює, я працюю, сестра навчається. Ми намагаємося жити далі, хоча це зовсім інше життя», —  ділиться Анастасія.

Найважче родина переживає свята, адже вони стали зовсім іншими. Традиційно для Василя ставлять окрему тарілку й залишають вільне місце за столом. Для дівчат це символ того, що тато завжди поруч. Вони бережуть його місце, чекаючи на день, коли він повернеться додому.

Не менш важкими для родини є дні обмінів. Але, коли ім’я Василя знову не з’являється серед звільнених, рідні щоразу переживають болісне розчарування.

Попри щоденну боротьбу, Анастасія не має ілюзій, що зусиль лише родин полонених та зниклих безвісти достатньо, аби повернути всіх додому. Водночас вона переконана: мовчати не можна!

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

Запрошуємо долучитися до підтримки «Точки Сходу» та стати частиною нашої медійної спільноти. У нашій монобазі є різні формати регулярної або разової підтримки. Кожен внесок допомагає нам і надалі розповідати історії про війну, людей та український Схід.

Обирайте свій формат підтримки — за посиланням.

---

---