«Владка дивився прямо в камеру, ніби хотів сказати “Мамо, це я, дивись, я цілий”»

24-річного захисника Маріуполя Владислава Барта росіяни взяли у полон 33 місяці назад. Після того, як навесні 2022 року його підрозділ тричі намагався прорватися з меткомбінату ім. Ілліча. За цей час родина військового отримала від нього лише три листи. Мати Владислава, Марина, розповіла «Точці Сходу», як її син виходив з полону, в яких умовах його утримують у російському СІЗО та що вона робить для того, аби повернути свого Владка додому.

«Владка дивився прямо в камеру, ніби хотів сказати “Мамо, це я, дивись, я цілий”»

«”Мамо, почалася війна”, сказав мені син у перший день повномасштабного вторгнення. Він був у Маріуполі, наполягав, щоб ми виїжджали з Миколаєва. Спочатку ми думали залишитися, але 1 березня, ми з молодшою донькою, Евеліною, все ж таки евакуювалися, бо місто вже сильно бомбили. Зв’язок з Владом то зникав, то з’являвся. Синочок намагався мене заспокоювати, казав: “Мамуля, зі мною все добре, живий, здоровий”. 12 квітня повідомив, що вони тричі намагалися прорватися з меткомбінату ім. Ілліча, що загинуло багато його побратимів і попередив — якщо не вийде на зв’язок, то скоріш за все він потрапив у полон. Він говорив це спокійно, голос не тремтів. “Мамуль, не плач, я обов’язково повернуся додому”, це були останні слова, які я почула від нього перед полоном». 

«13 квітня 2024 року я побачила, як син дивиться мені в очі»

«Це було відео з російського ресурсу. Окупанти показували, як вони беруть у полон захисників Маріуполя. Мій син йшов першим, з високо піднятою головою, дивився прямо перед собою. Мені здалося, що цим поглядом він хотів сказати саме мені, що він живий, ніби сподівався, що я побачу. В його очах була сила та впевненість. Потім від звільнених хлопців, які бачили мого сина, спілкувалися з ним, я дізнавалася, що він не зневірився, не втратив надію. Я знаю, що син отримує наші листи і ними тримається. Ми теж отримали від нього листи, але тільки 3 за 33 місяці. Владка пише, що дуже скучив,  постійно думає про нас і просить, щоб ми тримались разом». 

«У СІЗО, де перебуває мій син, полонених примушували стояти на ногах по 12 годин»

«Звільнені з полону хлопці розповідали, що їх сильно били, майже не кормили. Зимою відкривали вікна, а влітку, у спеку, навпаки, закривали. Зараз ставлення трохи змінилося. У мене є відомості, що це СІЗО почали відвідувати представники Міжнародного Комітету Червоного Хреста і хлопцям тепер навіть дозволяють митися, чого раніше геть не було, виводять на прогулянки по 15 хвилин і трохи покращилося харчування».

«Владка дуже любить життя та людей»

«Він нікого в житті не образив, дуже чемний, спокійний, позитивний. Син виняньчив свою молодшу сестричку. Коли вона була маленька, постійно був з нею, піклувався, навіть коли сам йшов гуляти, брав її з собою. І в полоні багато говорить про неї, згадує. Евеліні зараз 14 років, вона сумує за братом, бо любить його сильно».

«Немає жодної структури, української чи закордонної до якої б я не зверталася»

«Я думаю, що Україна робить все можливе і неможливе, щоб повернути кожного захисника додому. Але їх дуже багато, і якщо я, особисто, не буду боротися за сина, я його не поверну. Є такий вислів “кричати за полонених”. Це означає постійно нагадувати про них. Наші жінки, матері полонених, з 36 ОБрМП, роблять це постійно — в Україні, за кордоном, на акціях, на зустрічах і полонених повертають. Якщо мовчати — не витягнути з полону, я впевнена. Коли проходять обміни я відчуваю розпач, це дуже болючий момент, коли я не бачу мого сина серед обміняних. Сили мені дає думка: як би мені не було тяжко тут, йому в полоні важче в рази. У мене є надія, я її не втрачаю. Наша родина тримається один за одного, ми спираємось на нашу згуртованість. Ми чекаємо на свого Героя і дуже любимо його».

---