Вижила в окупації та дізналася, що чоловік в полоні: маріупольчанка Євгенія Дідус чекає чоловіка з неволі вже 27 місяців

Родина захисника Маріуполя та оборонця «Азовсталі», Андрія, пробула в окупації понад півроку. Весь цей час його дружина Євгенія та троє їхніх дітей майже нічого не знали про свого чоловіка та тата. Вже згодом з’ясувалося – 16 травня 2022 року він потрапив у полон. Потім – пережив теракт в Оленівці, де отримав численні травми. Це все, що нині їм відомо про Андрія.  В інтерв’ю «Точці Сходу» Євгенія розповіла, як у 2022 році разом з дітьми вижила в окупації, чому не поїхала за кордон і чому не може дивитися на світлини свого коханого.

«З роздробленим плечем, зламаними ребрами і розтрощеним коліном – таким він вийшов з Оленівки»

«Андрій працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», де ще до повномасштабного вторгнення записався добровольцем в українську армію. І вже 25 лютого 2022 року пішов захищати рідне підприємство. Ми нічого не обговорювали, не створювали трагедії, розуміли один одного по погляду. У нашій сім’ї завжди всі налаштовані позитивно. Ми не панікуємо, підбадьорюємо один одного. Єдине, що Андрій тоді спитав: “Можливо ви поїдете до моїх батьків, подалі від Маріуполя?” На що Мирослав, наш старший син, йому зараз 15 років, відповів: “Це моя земля, моє місто, ніхто не має права їх займати, я звідси нікуди не піду”». 

«Сусіди здогадувались, де може перебувати Андрій, але ніхто не здав росіянам, що ми — родина військового»

«У Маріуполі через декілька днів зникло все  — світло, зв’язок, тепло, водопостачання. Я змогла отримати від коханого тільки повідомлення 26 лютого: “Я в порядку” і все. 20 травня сусіди почали говорити, що захисників Маріуполя беруть у полон і вивозять в Оленівку, але я знаходилась тоді в повній інформаційній ізоляції і з’ясувати нічого не могла. Зі мною було троє наших дітей, яких треба було годувати і взагалі — вижити. До речі, сусіди нас і годували. Я з дітьми пробула в окупації до 4 вересня 2022 року, і коли росіяни призупинили фільтрацію, сіла за кермо нашої машини і поїхала до Запоріжжя, просто чула, що нібито можна проїхати. Ми добирались дві доби, пробули там декілька днів, бо треба було зорієнтуватися, дізнатися, що з Андрієм. Там ми зустрілися з його батьком, він підтвердив, що коханий у полоні. Я бачила Андрія в одному з російських пабліків, виглядав він жахливо. То було інтерв’ю після теракту в Оленівці, де він отримав поранення».

«Я заборонила собі дивитись світлини Андрія, бо без нього неможливо жити»

«Якщо його згадувати, то плакати я буду кожну хвилину. На мене кожного дня дивляться три пари його очей, розумієте?  Молодша донька — Ангеліна, не підпускала нікого до себе багато місяців, бо тільки тато міг вкладати її спати, вранці будити та одягати в садочок. Кожний свій вихідний Андрій вставав першим, варив мені каву, а дітям робив шоколадні млинці. Вони їх дуже люблять, саме коли робить тато, найкращій тато. Для нього вихідний день —  це присвяти час дітям. Він обожнює їх, а вони — його».

«Поїхати з України? Для мене це відверта зрада»

«Зрада своєї любові, свого міста народження, своєї віри, взагалі свого життя. Ми навчали дітей любити країну, пишатися, тим ким вони є, своїм корінням, своєю землею, тому я залишаюсь. Важко, складно, боляче — так живуть сім’ї військовополонених. Я не знаю, чим може допомогти суспільство. Навіть якщо б люди встали одночасно, сотні тисяч людей, на кожній площі країни, чи це було б  важелем для Росії? Та й українське суспільство скоріше не готове так підтримати родини військовополонених? Коли йдуть обміни, я вже нічого не відчуваю, безнадійність. Але я вірю, це останнє, що може в мені померти».

---