«Вижити — єдине, про що я його просила»

44-річний Володимир Бондарук захищав  Маріуполь і потрапив в полон у квітні 2022 року. Його дружина Олена згадує, як чоловік, перебуваючи в оточеному місті намагався підтримати її та заспокоював. Ті подробиці, які Олені відомі про перебування коханого в полоні вона розповіла «Точці Сходу», а ще розказала, чому більше в її лексиконі немає слова «надія».

«Поки Володя був в Маріуполі, ми намагались підтримувати один одного. Я казала, як міцно кохаю його, що він дуже сильний, просила триматися, думати про нашу зустріч, яка обов’язково відбудеться. Він дуже хвилювався за мене, бо наш Миколаїв росіяни щільно бомбили в той час. Одного разу він розказав мені, як їхня група зайшла у підвал однієї з маріупольських багатоповерхівок. Вони побачили родину з дітьми, у яких із речей була тільки свічка. Хлопці віддали їм їжу, яка у них була, якісь речі. Чоловіку було боляче, коли він розповідав про це, я відчувала. Він говорив, що жителі міста гинуть під ударами росіян, що місто “накривають” зі всього можливого озброєння». 

«8 березня коханий зателефонував, і це було найкраще свято в моєму житті»

«Він кілька днів до цього не виходив на зв’язок. Я почула його голос — найважливіше, що могло бути для мене в той момент. Потім знов тиша — тільки короткі повідомлення від побратимів “всі живі” або “4.5.0”. 30 березня коханий записав мені відео. Змучений, схудлий, казав, що в нього все добре. А 12 квітня я отримала повідомлення з незнайомого номера і не одразу зрозуміла, що воно від Володі. Згодом в цей день ми навіть змогли поговорити. Чоловік сказав, що оборонятися немає чим і попереду повна невідомість.(Плаче)» 

«Якщо коханий загине, нехай моє серце зупиниться в цей момент»

«Таке бажання я собі загадала, в перший день повномасштабної війни. Володя з побратимами потрапив в полон при спробі прориву з металургійного комбінату ім.Ілліча, після важкого бою. Я шукала чоловіка по всіх російських ресурсах. Перші відомості були в серпні 2022 — один зі звільнених з полону побратимів, розказав, що бачив Володю і назвав місце його утримання. Протягом наступних двох років вся інформація, яка надходила, була тільки від звільнених, але знаю я небагато. Володя тримається надією на обмін і тим, що я його чекаю. Звільнені хлопці розповідали, що наших полонених дуже сильно б’ють, примушують вивчати російські пісні, слухати російські новини, а якщо у каші, якою годують полонених, знаходиться шматочок моркви — це свято».

«Володя прийде на допомогу завжди»

«Він моя неймовірна підтримка. Пригадую випадок, коли я важко захворіла, лікарі поставили діагноз, який було важко осягнути і пережити. Психологічно мені було дуже важко й одного дня я не витримала — я не мала сил боротися, розкидала всі свої пігулки по полу. А він обережно все зібрав, обійняв мене і сказав: “Лєна, ми все це пройдемо. Разом!” А ще він дуже справедливий, чесний, не говорить за спиною — завжди в обличчя, але при цьому дуже чуйний. В нього велике коло спілкування, він відкритий до людей. Ми багато подорожували до війни і любили це робити, обидва — легкі на підйом, щось заманеться — і ми вже в дорозі, на зустріч пригодам» .

«Я викреслила з лексикону слово “надія”»

«В мене залишились “віра” — в себе та в нього, і “кохання”. Наразі я є членом кількох громадських організацій, які борються за повернення військовополонених, членом Координаційної ради з питань підтримки родин військовополонених та зниклих безвісти міста Миколаєва. Ми організовуємо акції на підтримку, тому що наші військовополонені не повинні зникати з інформаційного простору і об’єднуємося для того, щоб весь світ бачив нашу боротьбу і допоміг нам. На жаль, країна-агресор маніпулює полоненими, не дозволяє листування, не кажучи вже про те, що їхнє утримання в катівнях є незаконним. Нам потрібна допомога третіх країн. Кожен обмін для мене — це відчай. (Плаче). Декілька днів потім збираю себе до купи, щоб знов почати працювати. Сили мене дає віра в коханого, він мужній і тримається заради мене, тому і я повинна триматися заради нього».

---