«Я борюся й досі живий тільки заради вас»

30-річний захисник Маріуполя Віктор Верескля перебуває у ворожому полоні вже 34 місяці. Навесні 2022 року разом зі своїм підрозділом він перебував на металургійному комбінаті ім. Ілліча. Дружина військового, Наталя, згадує, як дізналася про те, що її коханий вижив в оточеному місті, а потім – потрапив у російські застінки. Загарбники видалили йому апендицит, після чого у Віктора почалися ускладнення. Крім дружини Наталі, на захисника чекають двоє маленьких дітей, які дуже сумують за своїм татом і мріють, щоб він повернувся додому.

«Вітя ніколи не говорив про роботу вдома і війна нічого не змінила. Навіть коли він телефонував з Маріуполя, вже після початку повномасштабного вторгнення, все в нього було добре. Я постійно плакала тоді, казала, що ми дуже його любимо, що чекаємо, а він мене підтримував, питав про дітей, Єгору тоді був рік, а Єві – 5. Спочатку ми говорили майже щодня, а потім зв’язку не було тижнями. Родини підрозділу, в якому перебував мій чоловік, створили групу в мережі і ми звідти отримували інформацію. Хтось з хлопців писав: “Все добре, всі живі” і так ми знали бодай щось. Вже перед самим полоном Вітя написав повідомлення, що в нього не залишилось сил і він тримається тільки думками про нас, завдяки ним він живий і бореться. Крайній раз ми спілкувались 6 квітня 2022 року». 

«Вибачте, що не вберіг ваших чоловіків»

«Таке повідомлення 12 квітня у Telegram надіслав командир Віктора. Далі йшов список тих, хто вижив і повернувся на меткомбінат ім. Ілліча після декількох спроб прориву. Що було з іншими, ніхто не знав, прізвища мого чоловіка в списку не було, але згодом, командир написав, що мій коханий живий. Про те, що Вітя у полоні, я дізналась від мами полоненого побратима. Він якось зміг зателефонувати їй і розказав про це. Я була в розпачі, але з’явилась і надія — мій чоловік живий! Тоді ми вірили, що полон ненадовго, що от-от і всі вони повернуться. Офіційне підтвердження, що коханий в російських застінках, я отримала наприкінці літа 2022 року, від Міжнародного Комітету Червоного Хреста. У 2023 році росіяни видалили Віті апендицит, після чого, за словами одного з його побратимів, у нього на тілі з’явились якісь незрозумілі плями».

«Мій чоловік — людина-сонечко»

«Він завжди посміхається, позитивний, врівноважений, спокійний. Ніколи не жалівся на втому, навпаки, приходив після роботи, забирав дітей і йшов з ними на майданчик, щоб я більше відпочивала. Завжди допомагав з хатніми справами, готував, а взагалі-то ми все робили разом. Коли ми познайомились йому було 16 років, а мені 15, товаришували, потім почали зустрічатися. Він дуже уважний, завжди оберігає мене. Чомусь перед війною, восени, коли він їхав у Маріуполь на ротацію, мені особливо важко було його відпускати. Згадую, як я плакала, коли проводжала його, мабуть, відчувала». 

«Сльози моїх дітей не зупиняються»

«Єва дуже часто плаче і питає, коли повернеться тато, каже, що сильно сумує. Їй можна пояснити, що він повернеться обов’язково, а от Єгору ніяк не поясниш. Він бачить дітей з татусями і питає: “А де мій тато?”. Він знає тата тільки по світлинах, бачить на відео, яке ми знімали до війни. Вони обидва там такі щасливі. Коли плачуть діти, мені так важко триматись. Єдине, що дає мені сили — це віра в те, що ще трошки і коханий буде вдома. А віру мені допомагають не втратити, повідомлення коханого з блокадного Маріуполя про те, що родина дає йому сили триматися. Я знаю, що йому набагато важче зараз і я знаю, що ми всі тримаємось заради нашої зустрічі». 

«Якщо під час обміну раптом дзвонить телефон — я боюсь брати слухавку»

«Особливо, коли це незнайомий номер. Серце зупиняється, провалюється кудись вниз. Я навіть боюся нашої зустрічі, тому що відчуваю, які це будуть емоції і їх треба буде пережити нам обом. Потім, коли я розумію, що Віті немає в обміні, я відчуваю біль, справжній, сильний. Сльози не зупинити, потім – істерика. Я радію за всі сім’ї, які відчувають щастя в цей день. Я готова їхати хоч на край всесвіту, щоб побачити коханого і обійняти його».

---