«Я чую від сторонніх людей, що цивільним треба було виїжджати, а не чекати, щоб їх взяли в полон»

Романа Левицького російські військові затримали 18 березня 2022 року під час евакуації цивільних із Бучанського району. За словами його дружини Тетяни, родина виїхала з Києва на початку повномасштабного вторгнення, щоб бути поруч із літніми батьками.

Після окупації частини Київщини Роман залишився допомагати іншим мешканцям громади. Під час однієї з поїздок його затримали разом із братом та ще двома чоловіками.

«У перший день повномасштабного вторгнення ми переїхали в Бучанський район»

«Мати Романа та мої батьки на початку повномасштабного вторгнення жили в селах у Вишгородському та Бучанському районах. Ми дуже хвилювалися за них, тому вирішили, що маємо бути поряд і поїхали до матері чоловіка в селище Тарасівщина, біля Бучі. 25 лютого ці райони окупували, але кілька тижнів ми там пробули, переважно в підвалах. Памʼятаю, що в нас була надія, що от-от і все закінчиться. Окупанти спочатку поводили себе більш-менш спокійно — заходили в двір, розмовляли з нашими беззбройними чоловіками, які намагались не пускати їх во двори. Це були відважні вчинки, які могли коштувати життя. Здавалося, що росіяни перші дні самі не розуміли, що вони тут роблять, казали, що прийшли нас рятувати невідомо від кого. Але що можуть зробити люди без зброї проти озброєних злочинців?».

«Через кілька днів росіяни стали більш нахабними та сповненими злості»

«Вони звіріли від того, що «велика перемога» за три дні не вдалася. 7 березня вони прийшли і сказали, що завтра прийдуть дівчат вітати зі святом. Зрозуміло, що це означає, і на той час ми вже знали, що вони вбивають цивільних на вулицях, що підірвані мости, що прострілюється траса і виїхати майже неможливо, але ми ризикнули, тому що чули — люди виїжджають і їм це вдається. З білим простирадлом на автівці, я, чоловік, дитина, його мама і рідний брат з родиною змогли доїхати до підірваного мосту. Переходили ми на інший берег по крижаній воді. Рома та його брат Дмитро залишились вивозити інших людей».

«Згодом Роман та Дмитро долучились до представників Червоного Хреста»

«Вони евакуювали людей, привозили гуманітарну допомогу туди, де взагалі не було ні ліків, ні їжі. 18 березня 2022 року ми дізнались, що їх заарештували, коли вони везли допомогу в село Миколаївка. Їх зупинила колона військової російської техніки і вони тоді забрали Рому, Діму і ще двох чоловіків. Дізнались ми про це від очевидця подій, біля будинку якого все відбувалося, на околиці Миколаївки. Він сказав, що все виглядало так, ніби хлопців розстріляють просто на місці. В селі окупанти теж влаштували обшуки».

«Через місяць обміняли дівчину — представницю Червоного Хреста»

«Вона розказала, що Романа, його брата та інших тримали в Димері, в Гостомелі, три дні в величезних промислових холодильних камерах, а потім через Білорусь вивезли до Росії, у Брянську область. Знаєте, мене заспокоїла ця звістка, я зрозуміла, що наші чоловіки живі. Дмитра досить швидко обміняли, а Рома залишився в полоні, і його підтвердив Червоний Хрест. У серпні 2022 я отримала від нього коротенький лист. Весною 2023 року один зі звільнених військових розказав, що бачив чоловіка, а ще через рік я отримала більш змістовний лист від Романа, але стандартний, по шаблону, і ми розуміли, що дійсності він не відповідає. Інформацію про чоловіка я знаходила ще і в російських соцмережах  — окупанти його ідентифікували як військового полоненого».

«Зараз, завдяки звільненим, я знаю назву колонії, де утримують мого чоловіка»

«11 лютого цього року я отримала від Роми ще один лист. Він пише, що отримав 7 моїх листів, хоча я написала — безліч. Всі хлопці, які виходили, казали мені, що він — неймовірно стійка людина, не впадає у відчай, не втратив здатність жартувати і цими жартами підтримує інших, не дає нікому розкисати та підбадьорює. Дивно, але він казав у полоні, ніби знав, що швидкого обміну не буде і налаштовував психологічно на це інших. Рома спочатку дуже схуд, а зараз трохи набрав вагу, сильно набрякають ноги, бо доводиться годинами стояти».

«Перший рік, навіть президент не говорив про цивільних полонених»

«Про них взагалі ніхто не говорив. Ми створили групу «Наші найрідніші». Вона об’єднує родичів 44-ох цивільних полонених з Димирської громади. Ми також долучилися до ГО «Цивільні в полоні», яка охоплює сім’ї полонених з усіх міст України. Я вважаю, що наша наполегливість, наші нескінченні звернення, мітинги, залучення медіа — це дуже вплинуло на те, щоб на цивільних у полоні звернули увагу, і держава почала активно боротися за їхнє повернення. Наші представники також їздили за кордон, звертались в ООН, були виступи, були озвучення всі історії, і ми тоді зрозуміли, що тема цивільних взагалі була новиною для закордонних партнерів! Тільки тоді вони почали залучатися, коли почули нас».

«Захищати свою країну зі зброєю в руках, вступити до лав ЗСУ у багатьох не було жодної можливості»

«Ті, хто одразу опинився на окупованих територіях, не могли зробити це жодним чином. Можно було виїхати в більш-менш спокійні регіони, на захід, на свій страх і ризик, не маючи «зелених коридорів» і організованої евакуації, але мій чоловік цього не зробив. Він залишився і робив, що міг, як і багато цивільних, які чинили опір, рятували життя інших людей і опинились у полоні. Боротися без зброї — це не про подвиг, це про усвідомлення, відповідальність, любов до країни і до людей, відвагу. Сили мені дає віра в те, що він повернеться, і що не можна опускати руки. Я маю велику підтримку друзів, рідних, які відгукнулися, які завжди поряд зі мною, які мене підтримують і його, чекають разом зі мною. І коли я отримую листа, або виходять військові і кажуть, що він там тримається, то я не маю права не триматися тут».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---