«Я думками чую його слова: Мамо, борися, я живий і я повернуся»
Харків’янин, 24-річний матрос 36-ї бригади морської піхоти Олександр Сотник отримав два поранення під час оборони Маріуполя, а потім — потрапив у російський полон. Але офіційно цього й досі ніхто не визнає. Його мати, Валерія, вимушена по крихтах збирати відомості про сина від звільнених військовополонених. Двоє з них розповіли їй, що чули прізвище Сотник у колонії, в якій перебували. І це дає жінці надію, що її Сашко живий і чекає на звільнення. Валерія розповіла «Точці Сходу», що дає їй сили не опускати руки, чим їй допомагає Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими і якої саме підтримки потребують родини військовополонених від українського суспільства.
«Харків почали бомбити зранку. Я одразу зрозуміла, що це війна. Вдома була моя мама і ще два молодших сини, а Сашко, мій старший, перебував у селищі Водяне, під Маріуполем. Він дуже переживав за нас, казав: «Мамо, бери дітей, виїжджайте за кордон. Ви найдорожче, що в мене є. Поки ми будемо тримати, у вас буде час». 4 березня 2022 року ми виїхали у Німеччину і пробули там 2,5 роки. Але боротися за межами України за повернення Сашка я не могла. Мої молодші сини також хотіли повернутися і шукати брата. Наша країна – єдине місце, де ми можемо жити. Вона зруйнована, скалічена, але моя найкраща».
«Під час прориву з Маріуполя Саша отримав друге поранення»
«Поки був зв’язок, найважливіше для нього було знати чи з нами все добре. Але з 12 березня звʼязок зник, мені телефонувала мати його побратима і розповідала, що Саша живий. Вона телефонувала декілька разів і якось в її голосі я відчула, що сталося лихо, хоча напряму вона нічого мені не сказала. І дійсно, згодом син зателефонував родичам, сказав, що отримав поранення у ногу і перебуває у шпиталі на металургійному комбінаті ім. Ілліча у Маріуполі. Саша всього декілька днів там пробув, а потім, разом з побратимами, знов став на захист міста. Про це написав мені його товариш. Він сказав, що мій син – справжній морпіх – не ховається в кущах, що він мужній, сміливий і ділиться останнім куском хліба з друзями. Коли 12 квітня хлопці намагалися прорватися з Маріуполя, Саша отримав друге поранення».
«Мамо, я все для вас зроблю, для тебе і для братів»
«Сім’я для нього завжди була на першому місті. Він дуже любить подорожувати, грати в футбол та шахи, захоплюється історією своєї країни. Водночас родина завжди відчувала його підтримку і турботу. До війни Саша мріяв, щоб його брати вступили в університет і відкладав гроші на їхнє навчання, оплачував репетиторів. Нині мій середній син вже студент, все як хотів Саша».
«Те, що він у полоні офіційно ніхто не підтверджує»
«Перші відомості про сина я отримала у січні 2024 року. Один зі звільнених військовополонених сказав, що в колонії, де він перебував, був морпіх на ім’я Олександр Сотник, він його не бачив, але чув про нього. У вересні 2024 року мені написав ще один звільнений, що також, у тій самій колонії, але вже значно пізніше, чув прізвище мого сина. Це дало мені надію, що Саша живий. Женевський представник Міжнародного комітету Червоного Хреста телефонував мені і пропонував закрити справу мого сина, бо в них немає інформації, що він у полоні. Тобто через її відсутність просто взяти і відібрати надію на повернення і в мене, і в нього. Мене це обурило. Замість того, щоб його шукати, мені пропонують просто забути про мою дитину через те, що хтось не хоче брати на себе відповідальність. Правда, згодом, зателефонувала жінка з українського представництва МКЧХ і принесла вибачення за свого колегу».
«Більшості українців це не стосується, це не їхній біль»
«Я думаю, що треба боротися за повернення військовополонених і в Україні, і за кордоном. Впевнена, що в Україні нас чують краще. Ми не даємо владі ігнорувати наші голоси і нам справді допомагають, особливо представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вони стоять з нами пліч-о-пліч. Їм теж болить. Зокрема, дуже вдячна Юлії Приймак у Центральному регіоні, вона чує кожну з нас.
А кожний обмін – це важкий, новий шлях. І я прошу підтримки у суспільства. Якщо хоча б один раз на місяць вся Україна демонструвала, як єдине ціле, свою повагу до військовополонених, тоді б і весь світ бачив, що ми єдині в своєму прагненні врятувати тих, хто рятує нас. Можливо, це залежить від виховання. І я хочу подякувати тим, хто стає з нами поряд, зі сльозами та словами підтримки. Для нас це дуже важливо. Я дуже люблю свого синочка і чекаю його повернення додому».
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
Підтримайте нашу роботу і допоможіть нам зростати та надавати якісні послуги.