«Я говорила з коханим у полоні тиждень тому, у лютому цього року»

У лютому цього року захисник Маріуполя, військовий 36-ї Окремої бригади морської піхоти Ілля Захаров вперше за три роки російського полону зміг зателефонувати своїй дружині Надії. Вони говорили по відеозв’язку лише декілька хвилин.

За словами Надії, її коханий сильно схуд, має проблеми зі здоров’ям і дуже чекає на обмін. Нині разом із нею на повернення тата додому чекає їхній 4-річний син Тімур. Разом із мамою, він щонеділі відвідує акції на підтримку військовополонених, хоча не розуміє, що папа перебуває у російських застінках.

«Ілля подзвонив з Маріуполя зранку у перший день великої війни, наполягав, щоб ми із сином збирали речі і виїжджати з Бердянська до Приморського, це теж Запорізька область. Там нас прихистили його родичі, з якими ми щодня чекали будь-якої вісточки від чоловіка. Мені було дуже страшно, я вмовляла його рятуватися, хоча і не розуміла як це можливо, бо Маріуполь перетворювався на руїни. Він сказав, що ніколи не залишить побратимів, що все буде добре і дуже просив мене зберегти сина, Тімура, а ще постійно питав чи ми щось їли. Ілля така людина, що навіть коли йому лячно, він буде заспокоювати мене, він справжній чоловік».

«1 квітня 2022 року я виїхала з окупації за кордон»

«На це мене вмовила мама Іллі. А 4 квітня в Інтернеті я знайшла відео, на якому мій коханий, разом з іншими оборонцями Маріуполя, виходять у полон з меткомбінату ім. Ілліча. Незабаром було ще одне відео та фото, на яких чітко було видно Іллю. Очі в нього були перелякані, мені боляче дивитися в них і досі. За ці три роки я з’ясувала, в яких колоніях перебував мій чоловік, коли його перевозили і як він себе почуває. Декілька обміняних хлопців розповідали мені, що у полоні він постійно говорить про нас і мріє по обмін».

«Закордонні лікарі поставили Тімуру діагноз — аутизм»

«Треба було боротися за Іллю і за здоров’я сина одночасно. Ми перебували і в Туреччині, і в Німеччині, але в Німеччині дитину з аутизмом починають лікувати з п’яти років, а Тімур менший за віком, йому 4. Тому я зрозуміла, що більше для нього я можу зробити в Україні і в нас вже є певні успіхи. Вдома, мені здається, і боротися за Іллю легше». 

«Я бачила коханого в полоні тиждень тому»

«Наприкінці лютого цього року Ілля зателефонував, ми говорили декілька хвилин. Я була така щаслива побачити його рідні очі, обличчя, руки. Ілля заплакав. А я стримувалась шаленими зусиллями, інакше не змогла б вимовити ані слова. Ілля дуже схуд. Він високий на зріст — 194 см, не можу сказати, скільки він важить, але нині він просто обтягнутий шкірою і дуже змучений. Ми говорили про сина і про нас, він дуже сподівається на обмін і дуже його чекає. Я запевняла, що ми чекаємо його, дуже любимо і боремось. І це моя головна мотивація — витягти його з тих катівень». 

«Його чудовий характер я відчула одразу»

«Він дуже добрий, іншій людині він не тільки не зробить нічого поганого, але й навіть не скаже. Він дуже людяний, завжди допоможе, з радістю проявляє увагу, турботу. Квіти дарує мені дуже часто (Посміхається), і я завжди відчуваю його любов. Мені з ним так спокійно і комфортно, що я не пам’ятаю часу, коли ми не були разом, ніби все життя поряд. А посваритися з ним взагалі неможливо, завжди переведе все у посмішку і порозуміння». 

«Я дуже хочу, щоб в кожному обміні були військові зі всіх бригад»

«Влада має більше працювати над збільшенням кількості людей, яких повертають під час обмінів, зокрема, щоб вони були з різних бригад. Під час мого перебування за кордоном, я з мамою Іллі, відвідувала всі можливі акції на підтримку військовополонених, до яких могла доїхати. Мама продовжує це робити, а я тепер в Україні і постійно намагаюсь відвідувати акції тут, але це важко. Наразі в Києві, я одна, з маленькою дитиною, яка потребує постійної уваги, бо він — мій найкращий хлопчик з особливостями, це досить важко, але мене підтримує троюрідна сестра Ілюши, подруга. Щонеділі ми вдвох ходимо на акції підтримки військовополонених, син стоїть поряд зі мною, хоча він і не розуміє, що в нього є тато і що тато в полоні». 

---