«Я хочу бути гідна свого батька»: інтерв’ю з донькою військовополоненого Михайла Овсійчука

Він – звичайний тракторист із невеликого міста Коростень у Житомирський області,  який пішов захищати Батьківщину у перший же день повномасштабного вторгнення. У 2022 році Михайло Овсійчук, старший солдат 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, разом з побратимами, воював за Бахмут. А у серпні 2023 року – потрапив у російський полон. «Точка Сходу» поговорила з донькою захисника Тетяною Ткач, яка не тільки розповіла нам історію свого батька, але й поділилися своїми сподіваннями щодо його повернення додому.

«“Якщо не я, то хто?”, – сказав батько, коли йшов на фронт»

«З ранку 24 лютого 2022 року наш Макарів здригнувся від вибухів. Ми не вірили, що почалася війна, а потім – дзвінок від батьків, новини, обстріли нашого Бучанського району. Мамо і тато живуть у Коростені, і батько одразу хотів за нами приїхати, але не встиг — його мобілізували у перший же день війни. Через Бородянку ми з чоловіком та нашою шестимісячною донькою виїхати вже не могли — автівки у нас не було, до того ж росіяни тоді розстрілювали цивільні машини. Тільки 6 березня батько знайшов чоловіка, який нас вивіз з міста. По дорозі ми потрапили в автотрощу і нам допомогли наші військові, які їхали на БТР  — витягли машину. Через декілька діб різними авто ми все ж добралися до батьківського дому, у Коростень».

«У нього було декілька контузій. Вдома, у відпустці, він практично не спав вночі, а коли засинав —  кричав уві сні»

«Батько приїздив додому влітку 2022 року. Настрій у нього був важкий — напередодні загинув його близький товариш. З літа 2022 року тато перебував у Бахмуті, а у полон потрапив 18 серпня 2023-го —  був на завданні, з якого важко було повернутися. Так він сказав мамі у телефонній розмові, коли тільки-но збирався на позиції. Спочатку ми отримали сповіщення, що він пропав безвісті, а на початку вересня побачили його у російських мережах на відео і зрозуміли, що він у полоні. 17 липня 2024 року звільнили хлопця, який перебував разом з татом у колонії. Він сказав, що він нібито почувається добре, хоча має проблеми с серцем і хребтом».

«Тато — впертий і гордий, ніколи не попросить про допомогу»

«Тато дуже добрий. Буває мама навіть свариться, що вдома багато роботи, а він все кидає і йде комусь допомогати. Він працьовитий, на техніці добре розуміється, може все полагодити. У мене батьків характер — ніколи не жалітися, як би важко не було. У вільний час він любить бавитися з онукою та моєю молодшою сестрою, вона ще теж зовсім дитина. А найкращій відпочинок для нього — з дівчатами купувати ляльок і ходити з ними на дитячий майданчик або у парк».

«Я хочу бути гідна свого батька»

«Я шукаю свого батька, б’юся за його повернення з полону, беру участь в акціях на підтримку військовополонених. І мама, і молодша сестра підтримують мене у цій боротьбі. У дівчат, у моєї доньки та молодшої сестри, у кімнаті стоять світлини мого тата, вони постійно його згадують і дуже чекають, що одного дня він прийде додому. Важко переживати розчарування з кожним обміном полонених, але громадська активність допомагає триматись. Ось 19 серпня відкриваємо фотогалерею у Львові, це проєкт Наталії Нестеркеної. Там можна буде побачити коротке відео, в якому родичі розповідають про своїх рідних, українських захисників, які пропали безвісти або перебувають у полоні, і наші фотографії там теж є, вони відображають і наш сум, і біль, і боротьбу, і надію»

---