«Я на 100% вважаю, що він у полоні»

Денис Якущенко, солдат 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, зник безвісти 21 квітня 2025 року під час бойового завдання в районі Костянтинополя.

Після обстрілу позицій, де він перебував, територія одразу опинилася під окупацією — пошуки військових припинилися, і тіл не знайшли.

Дружина Дениса, Юлія, каже, що жодного офіційного підтвердження того, що її чоловік у полоні, не має. Вона отримала лише одне коротке повідомлення з російського номера про те, що Денис важкопоранений. Але це повідомлення зникло так само швидко, як і з’явилося. Водночас Юлія впевнена, що Денис живий і чекає на повернення додому.

«За кордоном я не витримала»

«До повномасштабного вторгнення ми жили в місті Миколаївка, під Слов’янськом. Денис працював на Слов’янській ТЕС, він — енергетик. Ми очікували, що може бути війна і “тривожна” валіза була зібрана, здивовані ми не були. Обстріли посилювалася, ми постійно перебували в укритті і 25 березня, я з донькою, Мирославі тоді був 1 рік і 7 місяців, виїхала в Естонію, бо Денис на цьому наполіг. Ми буквально з укриття і виїхали. Там я пробула приблизно півтора місяця, але не витримала. Сказала, що не можу так, що мені потрібно назад, до нього. Для мене це розставання було страшнішим за все. У травні 2022 року ми повернулися в Україну. Але не додому — Денис одразу сказав, що це небезпечно, адже в Миколаївці було дуже гучно. Тож ми оселилися в Тернополі. Там Денис почав намагатися мобілізуватися, але він був виключений з військового обліку і його не взяли на фронт».

«Коли загинула бабуся, ми зрозуміли, що війна прийшла в нашу родину»

«З Тернополя ми переїхали до Житомира. Там Денис знайшов роботу — працював на будівництві. Коли фронт трохи відійшов, ми повернулися додому. Але вже навесні 2023 року фронт знову почав наближатися, і нам знову довелося виїжджати. Восени ми знову повернулися додому. У нас навіть з’явилася така своєрідна “традиція”: зимували вдома, а коли ситуація загострювалася — знову виїжджали. 14 лютого 2024 року мені зателефонували і сказали, що загинула моя бабуся — вона потрапила під обстріл і померла на місці. Після цього залишатися вдома було вже неможливо. Навіть дихати було страшно. Ми поховали її буквально між обстрілами — перебіжками, під звуки вибухів. Наприкінці лютого 2024 року ми поїхали до Кременчука. Обрали це місто фактично навмання — просто ткнули пальцем на карті. Там ми почали жити з нуля. І рівно через рік, 14 лютого 2025 року, Денис пішов на роботу, а потім зателефонував мені і сказав, що його мобілізували».

«Денис обіцяв повернутися і я не розглядаю іншого варіанту окрім того, що він у полоні»

«У той же день з військкомату його одразу відправили до Житомира на навчання, а після цього за розподілом він потрапив до 79-ї бригади. Близько тижня тривало злагодження. 19 квітня їх відправили на бойове завдання. Але через два дні в районі Костянтинополя він зник безвісти. Перед виходом на позиції Денис зателефонував і сказав, що вони йдуть на завдання і що приблизно тиждень не буде зв’язку, тому просив не хвилюватися. Він був дуже виснажений. Під час навчання сильно захворів — трималася висока температура, можливо, це була навіть пневмонія. Він був дуже втомлений, але постійно повторював, що думає про родину і щоразу додавав: “Я обіцяю, що повернуся. Живим”».

«У нас дуже міцний зв’язок, я відчувала, що щось сталося»

«Коли вони вийшли на бойове завдання, почався обстріл позицій. Потім піднімали дрон і мені сказали, що тіл там немає, але далі шукати вже було неможливо, бо територія одразу опинилася під окупацією. Поспілкуватися з побратимами майже не було можливості — він пробув у бригаді всього кілька днів, вони навіть не встигли як слід познайомитися. Перед виходом Денис дав номер одного з побратимів, щоб я могла іноді дізнаватися новини. Але одразу попередив: не писати часто, бо можуть заблокувати. Саме 22 квітня я відчула, що щось не так. У нас із ним дуже сильний зв’язок — я завжди його відчуваю. Весь день у мене була тривога, фактично істерика. Я не могла пояснити, що саме, але точно знала: щось сталося. Мені казали: “Заспокойся, він же попереджав, що тиждень не буде зв’язку”. Але я відчувала, що справа не в цьому».

«Було одне повідомлення, яке дало мені надію»

«Від моменту, як він зник у 2025 році, жодних відео чи підтверджень із полону не було. Але через кілька днів після зникнення стався один момент, за який я тримаюся. 26 квітня мені написали з російського номера в Telegram. Я тоді була в дуже важкому стані і, на жаль, навіть не зробила скріншотів. А потім цей діалог просто зник — повідомлення видалилися повністю, з обох сторін. У повідомленні було написано ім’я та прізвище чоловіка і що він важкопоранений. Залишилося тільки відчуття, що це було. Я не можу сказати, що це якесь повноцінне підтвердження. Але для себе я це приймаю і тримаюся за це».

«Він дуже спокійний і дуже добрий»

«Якщо мені треба було виговоритися — він просто слухав і казав: “Поговори, видихни — стане легше”. Він завжди все продумує наперед. Якщо я — емоція і швидке рішення, то він — кожен крок прорахує, подумає, що буде далі. Я не можу це пояснити — просто одразу відчула: це моя людина. Він завжди мене підтримує. Я не пам’ятаю, щоб він хоч раз сказав, що в мене щось не вийде. Навпаки — постійно повторював: “Чому я в тебе вірю більше, ніж ти сама?”. І зараз я розумію, що саме цьому він мене навчив. Я вірю, що зможу його повернути. Я не можу це пояснити — це навіть не про надію, я просто знаю, що він живий. Іноді думаю: а раптом я сама вигадала цю впевненість, але потім згадую — він пообіцяв повернутися живим, і я тримаюся за це».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---