«Я не заспокоюсь, поки не з’ясую долю моєї дитини»

Володимир Єрмоленко, житель Прибузького, Миколаївської області був поранений при обстрілі рідного села. Після одужання, продовжував працювати, допоки у серпні 2023 року його не призвали до ЗСУ.

Володимир захищав Донецький напрямок і зник безвісти в грудні 2023 року, після обстрілу бліндажа на позиції, де він перебував.

Тіла його не знайшли, і як розповіла його мати Тетяна, один з побратимів стверджує, що в нього є дані про те, що Володимир може перебувати в полоні. На захисника чекають мати, сестра та донька.

«Після 9 днів “на нулі” в нього було тільки одне бажання — поспати без бронежилета»

«13 березня 2022 року наше Прибузьке, в Миколаївській області, росіяни сильно обстріляли. Мені довелося виїхати у сусіднє село, а Володя залишився вдома – допомагав родині загиблого однокласника. Тоді син отримав важкі поранення — в голову і в ногу. Дві доби він був один, без допомоги, а потім його знайшли, вивезли в те село, де перебувала я, і лікарі надали допомогу. Згодом Володя повернувся на роботу, а у серпні 2023 року його призвали. Спочатку було декілька місяців навчання, а 1 грудня він вже був “на нулі”, в Донецькій області».

«9 грудня сина вивели з позицій, а 10 — знов відправили»

«Нам вдалося поговорити телефоном. Володя сказав, що під Бахмутом — пекло, що в нього є можливість відпочити кілька днів, і йому просто хочеться поспати без бронежилета, який він не знімав 9 днів. А наступного дня вранці син сказав, що його знову відправляють “на нуль” і наказ є наказ. 13 грудня 2023 року Володя зник. З’ясувати будь-які обставини мені не вдалося. В акті розслідування було написано, що поряд з бліндажем, де перебував син розірвався снаряд, але тіла його не знайшли. Єдине, що дає мені надію – повідомлення від військового, який перебував з сином на одному напрямку. Він сказав, що в нього є інформація, що син у полоні. Але ані українська, ані російська сторона це не підтверджують». 

«Мій син спокійний, виважений і про нього ніхто не скаже поганого слова»

«Він дуже любить техніку, це і його захоплення, і робота. До війни Володя багато років працював на одному підприємстві, в колективі його поважають. І руки в нього “золоті”, всі до нього їхали свої машини ремонтувати. Син завжди мені дуже допомагав. Він  турботливий, уважний і тихий. Його донька, Карина, дуже чекає на тата, вона багато років жила з нами, а не зі своєю мамою, так склались обставини. Зараз онука за кордоном, їй 18 років, і ми шукаємо його разом. Ми віримо, що він живий і сподіваємось побачитись. Я не можу поїхати до своєї доньки за кордон. Як я можу? Моя дитина зникла. Як я можу його покинути? Я чекаю на нього вдома».

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Допоможіть нам бути кориснішими — пройдіть опитування.

---