«Я не знала чи вижив він в Оленівці, але не могла відкрити списки — настільки було страшно»
Іван Панарін – захисник Маріуполя, який перебуває у неволі вже понад чотири роки. Коли українські оборонці виконали наказ і вийшли у полон, рідним обіцяли, що чекати доведеться лише кілька місяців, згадує його мати Лариса. Натомість ці місяці перетворилися на роки катувань, етапувань і нескінченної невизначеності. Але разом із цим мати захисника отримує звістки від звільнених побратимів про те, що Іван не зламався: читає, підтримує інших, тримається за музику і не дозволяє втратити надію ні собі, ні тим, хто поруч.
«Іван у Маріуполі зник на 19 діб»
«На момент початку повномасштабного вторгнення син перебував у складі Маріупольського гарнізону, який об’єднав всіх оборонців міста. 24 лютого 2022 року він написав мені коротке повідомлення: “Мамо, почалася війна. Що буде — я не знаю. Навряд чи хтось виживе”. Ще до цього він, як військовий, говорив мені, що треба готуватися до великої війни, він говорив саме про бойові дії. Поки він був у Маріуполі, ми намагалися тримати зв’язок майже щодня. Але був період 19-денної тищі. Я моніторила кожну новину про Маріуполь, кожне відео, кожне повідомлення від оборонців. Через знайомих, через соціальні мережі, через всі можливі контакти я буквально підняла всіх, щоб дізнатися, що з ним. І коли мені передали коротке: “Все добре, тримається” — це був ковток повітря. Коли він повернувся на зв’язок, навіть насварив мене: “Мамо, ти підняла всіх”. А я відповіла: “Бо я мама. Я маю знати, що ти живий”».
«Я намагалась не дати сину втратити надію»
«У квітні я розуміла, що йому дуже важко. Він прямо цього не говорив, але я це відчувала по голосу, по інтонації, по тому, як він писав. На той момент він уже мав поранення і контузію, був морально виснажений, голодний, замерзлий. Але я намагалася не дати йому впасти. Ми говорили про життя після війни, що я йому приготую, коли він повернеться, що він хоче собі купити. Ми навіть обирали музичні інструменти — бо Іван професійний музикант, віолончеліст. Одного дня він сказав мені: “Мамо, ми стоятимемо до кінця. Якщо нас не врятують”».
«20 травня 2022 року зранку ми ще листувалися»
«Син сказав, що знищує телефон, документи, все, щоб нічого не залишилося і вони виходять у полон, сподівався, що ми зустрінемось через три-чотири місяці. Приблизно за тиждень мені зателефонували представники Червоного Хреста і повідомили, що Іван має статус військовополоненого, що, мовляв, усе відповідно до Женевських конвенцій, що буде належне харчування, лікування, належні умови утримання. Зараз я розумію, наскільки це було далеке від реальності. 13 червня був його єдиний дзвінок із полону. Я чудово розуміла, що ця розмова відбувається під контролем і що він не може сказати правду. Він говорив дуже стримано: “У нас усе добре. Нас годують. Не хвилюйтеся. Скоро буду вдома”».
«Одним із найстрашніших моментів став теракт в Оленівці»
«Тоді я ще не знала, де саме перебуває син, хоча всі знали, що азовці були в Оленівці, але ми не знали, кого вже встигли етапувати в інші місця. Коли росіяни виклали списки загиблих і поранених, я навіть боялася їх відкривати і побачити там його прізвище. Але його в тих списках не було — приблизно за тиждень до того його перевели до Донецького СІЗО. Пізніше, вже від звільнених, я дізналася, що після цього Іван перебував у Горлівці, там він тяжко хворів і його били. А зараз він перебуває в Торезі, на окупованій території України. Звістки про Івана я отримувала від звільнених зовсім нещодавно. І найголовніше, що я чую від усіх: він тримається і тримає навколо себе інших хлопців, не дає їм падати духом. Так, йому важко. Особливо коли когось забирають на обмін, а його — ні. Але він розуміє, що він не один у такій ситуації, що для азовців це особливо важкий шлях. І все одно не втрачає віри, що його звільнять. Мені розповідали, що він читає дуже багато. Якщо дозволяють наглядачі — грає на гітарі. Як музикант навіть у полоні намагається триматися за цю частину себе. Фізично, звісно, йому дуже важко. Поранення даються взнаки. Побиття теж. Болить хребет, шлунок, коліна, дуже великі проблеми із зубами».
«Музика для сина — все»
«Іван дуже комунікабельний. Він із тих людей, які легко знаходять спільну мову з усіма — і з дітьми, і з дорослими. Дуже живий, енергійний, відкритий. Інколи навіть занадто гучний — я завжди жартувала, що його чути раніше, ніж видно. Але це був просто його характер, його темперамент. Любов до музики в нього, мабуть, від мене. Я слухала рок, і одного разу принесла додому диск Apocalyptica. Він почув цей рок на віолончелях і сказав: “Я теж так хочу”. Після цього пішов навчатися до музичної школи. Згодом самостійно опанував ще й гітару. Він буквально жив музикою».
«Я розумію, що напряму не можу вплинути на рішення про обмін»
«Я роблю все, що можу, щоб його повернути — акції, звернення, листи, соціальні мережі, постійні нагадування про нього. Якщо ми мовчимо, про полонених забувають. Особливо боляче через те, що категорія “Азов” — одна з найскладніших. Минулого року Іван уже був у списку на обмін. Уже йшов до автобуса. Але просто перед посадкою їм сказали: “Повертаєтесь назад”. Я мушу його дочекатися, мушу зберегти себе, фізично і морально, бо коли він повернеться, я буду йому потрібна і хочу бути поруч, щоб допомогти йому повернутися до життя. Я чекаю на нього щодня. Радію кожному хлопцю, який повернувся. Радію, коли зі мною виходять на зв’язок ті, хто був з ним у полоні. Його побратими мене не залишають, підтримують, і ми разом віримо, що Іван повернеться. І я дуже хочу, щоб це сталося якнайшвидше».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
