«Я плакала, а він посміхався і казав: “Не смій мене ховати, я повернусь, я обіцяю”»

Микола Пухліков, лейтенант 36-ї окремої бригади морської піхоти, захищав Маріуполь і майже чотири роки перебуває в російському полоні.

Його дружина Людмила пройшла через окупацію та тортури через те, що вона дружина українського військового.

Сьогодні вона бореться за звільнення чоловіка, бере участь в акціях і розповідає свою історію — щоб нагадати: кожен полонений — це життя, родина біль і любов, яка не згасає.

«Микола був у Маріуполі, я з молодшим сином — в Херсоні, а донька — під Новою Каховкою»

«Війну з молодшим сином я зустріла в Херсонській лікарні — у Ярика був ковід. А Микола приїхав до нас напередодні, в ніч на 23 лютого, щоб просто побачитись. Старшу дочку, Дарину, він відвіз до бабусі, в село Чернянку – це під Новою Каховкою, і одразу повернувся на службу, в Маріуполь. Перші кілька днів я не могла взагалі до нього додзвонитися, панікувала, не розуміла, що робити і що там з моєю старшою донькою та батьками чоловіка. Памʼятаю, як я плакала і кричала, коли вдалося з ним зв’язатися. А він сказав мені: “Кохана, візьми себе в руки. Це війна. Треба бути зібраною. Бережи себе та дітей”».

«19 блокпостів з немовлям на руках, щоб дістатися до старшої доньки»

«Нас зупиняли, обшукували, забрали в мене воду і навіть хліб. Я бачила дитячі ванночки, іграшки, які росіяни забирали з машин, їх багато лежало біля блокпостів. Не дай Боже сказати щось українською! В них кровʼю очі наливалися. Я їхала і думала — дитина нехрещена, якщо що, навіть не поховають як слід. Ярику тоді не було ще і 4 місяців»

 «Микола постійно просив фотографії дітей»

«Поки чоловік був у Маріуполі, ми спілкувались не часто. За дітьми він дуже сумував, постійно хотів бачити, які вони зараз і я надсилала світлини. Памʼятаю, як він з побратимами радів, коли вони в березні знайшли автівку-рефрижератор із мʼясом і Микола казав мені: “Люда, уяви собі, ми будемо сьогодні їсти!”. Вони були там дуже голодні! А одного разу він розповів, що вони з хлопцями зайшли в якийсь будинок, де було дуже багато дітей, і вони віддали все, що в них було з собою, щоб всіх нагодувати. Коли я у квітні побачила його на відео, в мене було враження, що він постарішав років на десять. Остання фотографія з Маріуполя взагалі була жахлива — весь в синцях, подряпинах, блакитні очі стали якимись сірими, брудний і нестерпно втомлений. Тоді вони вже були на меткомбінаті ім. Ілліча».

«“Ми в облозі, оборонятися немає чим, я вас дуже сильно люблю”»

«Це було останнє повідомлення з Маріуполя 12 квітня 2022 року. Микола писав, що або їх розстріляють, або візьмуть у полон і вибачився, що залишає мене з двома дітьми. 14 квітня я побачила в російському ефірі, як оборонці Маріуполя виходять з території комбінату. Микола, разом з побратимом, ніс на ношах пораненого хлопця з перебитими ногами. Росіяни їх роздягали, обшукували і вивозили автобусами. Влітку 2022 року мені прийшло повідомлення від чоловіка: “Я живий, мене годують. Все добре”».

«З подругою, яка здала мене росіянам, ми разом народжували»

«Третього березня в Херсоні вже були росіяни. Це було дуже страшно — людей розстрілювали просто на вулицях. Цю жорстокість неможливо було осягнути розумом, місто перетворилось на смертельну катівню. Памʼятаю, як Коля казав: “Ти жінка, з дитячим візочком, тебе не чіпатимуть”. Ніхто не міг подумати до чого можуть дійти ці нелюди! З обшуком до мене прийшли в червні 2022-го, розпитували про Миколу. Я думаю, що саме моя подруга, з якою ми лежали в пологовому будинку, розказала, що мій чоловік військовий».

«Через кілька днів мене забрали “на підвал”»

«Я знала, що за мною прийдуть і це було питання часу, тому вигадала легенду про наші з чоловіком стосунки, і вирішила, що буду її дотримуватися, бо це був мій шанс на порятунок. До мене підійшли просто на вулиці, і разом з сином забрали для “бесіди”. Ярику було тоді 7 місяців. Нас привезли в напівпідвальне приміщення і сина від мене забрали. Весь допит я чула, як він сильно плакав за стіною. Він був голодний і мені не дали його нагодувати. В кімнаті був офісний стілець, до якого привʼязували пластиковими стяжками, а навпроти лежав прилад, щоб бити струмом. Вони кричали, що я “фашистка та бендерівка”, що через таких, як я почалася війна, били прикладом в живіт, гумовими палицями по ногах та по спині. Один з катів сказав: “Вы – хохлушки, вас надо уничтожить до последней, чтоб не плодились”, а інший сказав: “Скажи спасибо, что ты на морду удалась, а то б мы тебе настоящий русский мир показали, собирайся и уходи”. Я памʼятаю, як взяла сина на руки, як вийшла звідти босою, а як додому дісталася — не памʼятаю».

«Він просив пробачення за те, що не виконав обіцянку і не повернувся»

«Це було в листі, який я отримала в жовтні 2024 року, на двох аркушах і його почерком. У лютому 2025-го ми змогли поговорити по відео. Це був дзвінок з колонії. Коханий був дуже худий і блідий, на обличчі були подряпини. Ярик плакав, Дарина змогла трохи поговорити, а я намагалась максимально раціонально побудувати розмову, щоб якомога більше почути від Миколи та розказати про нас. Я багато разів повторювала, що ми боремось за кожного, хто в полоні, казала, що я його сильно люблю і чекаю. А Микола зібрав своє самовладання, це було видно. Ця розмова розбила нас, але була потрібна, наче повітря. З того часу про чоловіка я не маю жодної інформації».

«Микола дуже вольова людина, ніколи не скаже і не покаже, що йому погано»

«Він — людина-позитив, вогник, з яким ніколи не засумуєш. Нам ніколи не було сумно разом, завжди було що обговорити, з чого посміятися. Він дуже турботливий, головне, щоб в мене і в дітей все було,  а за себе він рідко думав. Дарина зі мною відвідує акції на підтримку військовополонених. Зараз їй 11 років, і чим дорослішою вона стає, тим менше зі мною говорить про тата, більше переживає в собі. Іноді приходить зі школи, після якихось непорозумінь, і каже: “От був би тато вдома, він би нікому не дозволив ображати мене”. Це як ніж в серце. А син питає: “Мамо, чого мене тато не забирає з садочка? Ти все обіцяєш, що він повернеться, а він все не повертається”. Я, Ярослав та Даруся так любимо і чекаємо на нього. І я зроблю все, щоб він повернувся».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---