«Я стільки разів уявляла його повернення»: сестра полоненого Сергія Кметюка розповіла про пошуки брата

Військовий медик та оборонець Маріуполя Сергій Кметюк перебуває у російському полоні 26 місяців. Його сестра Ольга розповіла про прошуки брата, полон та умови, в яких перебувають українські захисники в російських колоніях. А ще – про те, хто та чому, на її думку, насправді гальмує обміни військовополоненими.

«Ми спілкувалися з Сергієм щодня, з перших днів війни і до 2 березня. Він казав, важка артилерія та російська авіація бомблять Маріуполь 27/7. Одного дня брат розповів мені, що вони потрапили у засідку і вибралися звідти лише завдяки допомозі одного з підрозділів бригади “Азов”, вони їх фактично врятували. Брат був шокований тим, що відбувалося навкруги, це відчувалося по його голосу, який я чула крізь вибухи. Коли пропав зв’язок я думала, що його вбили і він лежить в одній з тих величезних могил за містом, які ми бачили на відео з Маріуполя і в які скидали тіла загиблих».

«Сергій перебував у колонії,  змучений, з запалими щоками, риси обличчя були загострені, він говорив всього 15 секунд». 

«Я шукала брата у різних групах у соцмережах, перечитувала сотні прізвищ — і вбитих, і полонених, але побачила його тільки наприкінці літа 2022 року, на відео у російському пабліку. Він вже був у полоні. Потім я передивлялась ці кадри десятки разів і плакала. З колонії ми отримали від нього декілька листів, а в лютому 2024 року повернувся з полону його побратим. Він розказав, що їх б’ють, у бараках холодно, а ще – росіяни заставляють їх вчити російські пісні».

 

«Уявіть, як треба любити свою справу, щоб продовжувати вчитися, коли тобі майже 50»

«Сергій добрий та романтичний. Він дуже любить музику, це у нас родинне, вона завжди супроводжує його у житті. Кожного року ми чекали його приїзду у відпустку і зустрічалися у мами вдома всі разом, тоді було багато і розмов, і роботи, і теплих родинних вечорів. Ми завжди говорили з ним на особисті теми. Ще до ери мобільних телефонів брат писав листи, мамі — окремо, мені — окремо. З колонії нам теж передали декілька його листів, одні – для мене, інші — для мами. А ще Сергій дуже любить свою роботу, він закінчив медичний інститут перед самою війною».

«Коли настане цей день, я хочу бути там, зустріти його з автобусу, побачити першою»

«Мені хочеться думати, що я зробила все що могла, щоб витягти Сергія з полону. Але одна — ні я, ні інші сім’ї не впораються. Я покладаю відповідальність на Росію — вони зривають і гальмують обміни, намагаючись таким чином зробити нам ще більш боляче, маніпулювати нами, забрати надію і перекласти відповідальність на українську владу, ніби вона когось викреслює зі списків обмінів. Коли нові полонені потрапляють у колонію, це розказував мені звільнений хлопець, їх настільки б’ють і залякують, що вони бояться розповідати будь-що, я говорю не тільки про обміни, а загалом про ситуацію у країні і на фронті. Коли йдуть обміни, я знаю, що брата там не буде, таке в мене внутрішнє відчуття. Мама дуже переживає щоразу, лютує з досади, сприймає так болісно, що я навіть не хочу, щоб вона бачила інформацію про обмін. Я стільки разів уявляла собі момент його повернення. Буде потік сліз, без жодного слова. Я знаю його, він теж не зможе говорити. Я впаду на землю разом з ним, і ми будемо ридати».

---