«Я впевнена, що свідчення про тата в полоні правдиві»
В’ячеслав Лісовенко – головний сержант, водій, 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони став на захист України наступного дня після початку повномасштабного вторгнення.
29 липня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу села Бойківка Покровського району Донецької області, В’ячеслав Лісовенко зник безвісти. Відтоді його донька Катерина самотужки намагається відновити кожну деталь про долю батька.
Один зі звільнених із російського полону військових упізнав В’ячеслава на фотографії та розповів, що бачив його в російській колонії. Чи має ця інформація офіційне підтвердження та що сьогодні дає родині надію, що В’ячеслав живий, Катерина розповіла «Точці Сходу».
«Тато став на захист України на другий день повномасштабної війни»
«24 лютого 2022 року ми всі були вдома, у селищі Буди на Харківщині. Вже наступного дня батькові вручили повістку і він вирушив до частини, яка була у Вінницькій області. За три з половиною роки служби найбільше мені запам’яталася його відпустка у 2024 році. 21 лютого в мене народився син — його перший онук. Ми дуже довго чекали, чи відпустять батька з фронту, бо тоді зробити це було непросто. Але йому вдалося приїхати. Він зустрів свого онука буквально з перших днів його життя. П’ятнадцять діб, які ми провели разом, стали для мене безцінними. Через складні пологи мені було важко самій доглядати за дитиною, і батько взяв на себе дуже багато турбот. Він допомагав мені з малюком, постійно був поруч. Здавалося, що для нього онук став ще одним сином».
«Все буде добре»
«За два роки війни тато майже не змінився, він дуже життєрадісна людина. Якою б складною не була ситуація, він незмінно говорив мені одну й ту саму фразу: “Доцю, все буде добре”. Він ніби сам у це вірив і цією впевненістю підтримував усіх навколо. За весь час служби ми постійно були на зв’язку. Я телефонувала йому, відправляла посилки, намагалася підтримати кожною розмовою. А він, навіть перебуваючи далеко від дому, більше хвилювався не за себе, а за нас. Казав, щоб ми не переживали, що він упорається, і повторював: “Все буде добре”».
«Батько зник безвісти 29 липня 2025 року поблизу села Бойківка Покровського району»
«У березні 2025 року тато опинився в Донецькій області. Напередодні його зникнення ми розмовляли телефоном. Це була звичайна розмова — без прощальних слів чи поганих передчуттів. Після цього зв’язок обірвався. Ми чекали ще п’ять днів, сподіваючись, що він просто не має можливості зателефонувати. Але коли жодних звісток так і не було, стало зрозуміло: сталося щось страшне. Ми одразу звернулися до поліції й почали самостійно шукати будь-яку інформацію. Згодом мені вдалося поспілкуватися з побратимом батька, який вижив у тому бою. Він розповів, що сам зазнав дуже важких поранень. За його словами, після бою загиблих перевіряли, але батька серед них не було. Для нас це була дуже важлива звістка, адже вона залишала надію, що він міг вижити».
«Результати службового розслідування ми отримали лише через п’ять місяців»
«Саме з них я дізналася, що в день зникнення батька, після втрати зв’язку з ним, проводили пошукові заходи, зокрема аеророзвідку. Але знайти його тоді не вдалося. Пізніше мені вдалося поспілкуватися з військовим, який повернувся з російського полону. Я показала йому фотографію батька, і він одразу його впізнав. Сказав, що вони перебували в одній колонії. Для мене це була надзвичайно важлива звістка. Вперше за довгий час з’явилося бодай якесь підтвердження, що батько міг бути живим після зникнення. Пізніше в одному з Telegram-каналів я натрапила на фотографію чоловіка дуже схожого на нього. Але жодного офіційного підтвердження цьому досі немає. Тому ми й далі живемо між надією і невідомістю».
«Мій батько — дуже сильна людина»
«Водночас він неймовірно добрий і ніколи не вмів відмовляти людям у допомозі. Якщо хтось звертається до нього, він завжди знаходить спосіб допомогти. Для нього принципово, щоб усе було чесно і по-справедливості. Якщо він дає слово чи береться за якусь справу, можна не сумніватися — він обов’язково доведе її до кінця. Для нашої родини він — справжня опора, турботливий чоловік і батько. Ніколи не ділить домашню роботу на “чоловічу” чи “жіночу”. Він дуже товариський, веселий, душа компанії. Навіть якби він не був моїм батьком, я б усе одно сказала, що він дуже хороша людина. Мені справді пощастило бути його донькою».
«Зараз мене тримає тільки одна мета — повернути батька додому»
«Такий у мене характер: якщо я поставила собі ціль, то не відступлю, поки не зроблю все, що можу. Саме це й дає мені сили рухатися далі. Я є координаторкою родин зниклих безвісти 120-ї окремої бригади територіальної оборони. Через мене проходять десятки людських історій. Я розумію, що не всіх наших захисників вдасться повернути живими. Це страшна правда війни, але я хочу, щоб повернулися всі. І заради цього готова робити все, що від мене залежить».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.
Підписуйтесь на нас у соціальних мережах.
