«Я знов народився, – сказав чоловік після одного з обстрілів»

Роман Стефанюк, солдат 61-ї окремої механізованої бригади, зник безвісти у грудні 2024 року.

З перших днів війни Роман поєднував цивільну роботу водія з чергуваннями у складі тероборони. У квітні 2024 року він отримав повістку і після навчання захищав Сумський напрямок. Зник Роман 30 грудня 2024 і його дружина Ольга вірить, що її чоловік живий.

«Після двох важких контузій він став знервованим та спустошеним»

«З перших днів війни Рома пішов в тероборону нашого села, ми живемо в Орадівці, Черкаської області. До повномасштабної війни він працював на підприємстві водієм, а після початку поєднував роботу з чергуваннями на блокпосту. 27 квітня 2024 року чоловік отримав повістку, і після тримісячного навчання, його направили в Сумську область. На кілька днів він приїжджав додому з фронту. Сини, у нас їх двоє, дуже просили: “Тато, не їдь”, але мій чоловік не міг не повернутися. Постійно згадував побратимів, говорив, що їм потрібна допомога і дуже хвилювався за них».

«Росіяни “накрили” їхню позицію і Рома не розумів, як вцілів»

«Хлопці змогли врятуватись, але довелося повертатися туди майже одразу і знов тримати оборону. 30 грудня 2024 він знову пішов на завдання і вже не повернувся. Я почала пошуки. Побратими чоловіка, які не були з ним в момент зникнення, сказали, що нібито чули від хлопців, які з ним перебували, що Рома загинув. Але це неправда! Мій Рома надзвичайно сильний, і я відчуваю, що його життя не закінчилось. Я розумію, що мої сни — не доказ! Але він сниться мені і каже: “Олю, потерпи трошки, я повернусь додому”».

«Вся наша вулиця чекає на його повернення»

«Сусіди дуже підтримують мене і постійно питають про чоловіка, згадують його як доброзичливу, відкриту, товариську людину. В нашому селі про нього ніхто не скаже поганого слова, настільки він добра душа. Його поважають і чекають! Найкращий відпочинок для нього — провести час з дітьми і пограти з ними у футбол. Рома дбайливий батько і завжди підтримує синів, дає відчути, що поряд з ними справжня опора. А хлопці тепер постійно питають: “Де тато?”. Вони зовсім діти, 7 і 9 років, і мені важко пояснити чому він не повертається.  Родина для нього головне і я постійно це відчувала».

«Попри все, я не втрачаю надії»

«Зараз я згадую, нашу крайню зустріч, коли я поїхала до чоловіка на кілька днів, після його чергового виходу з позицій. Хлопці були зморені, їх мучив голод і я повезла багато їжі, щоб повернути їм сили. Я дуже хотіла, щоб вони були ситі. Тепер мої поїздки — на акції підтримки військовополонених і поки вони не дають результату. Ніхто зі звільнених мого чоловіка не бачив також, тому інформацію я шукаю постійно — розміщую його фото в різних групах і сподіваюсь, що одного разу мені хтось зателефонує і скаже, що його бачили в полоні».

«Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності»

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---