«Якщо не йти, наша хата буде наступною, в яку постукає ворог»

Сергій Хімій, сержант, начальник радіостанції тилового зв’язку 154-ої окремої механізованої бригади став на захист України у червні 2024 року.

У перші дні війни він пішов у військкомат, але, через вік, його не взяли на фронт і він продовжував робити свою справу, яку дуже любив та вважав надважливою та корисною — саджав та збирав хліб.

Але після двох років повномасштабної війни Сергія все ж таки призвали, він захищав Дніпропетровський напрямок. У вересні 2025 року він разом з побратимами зник безвісти. Про це «Точці Сходу» розповіла його донька, Валерія.

«Найважче для тата було усвідомити, що його колишні товариші по службі стали вбивцями»

«Вже в перший день війни я зрозуміла, що з України не поїду. До нас у Кривий Ріг почали приїжджати люди з районів активних бойових дій. Зі знайомими ми об’єднувалися у волонтерські групи — здавали кров для поранених, готували їжу, годували людей і вдень, і вночі. В школах, у садочках, облаштовували людей, сортували одяг, збирали і роздавали теплі речі, допомагали скрізь, де можна було допомогти. Батько перший місяць не міг усвідомити що відбувається, як все це можливо. Колись він служив ще в Радянській арміі і не міг повірити, як його товариші по службі, люди з якими він був друзями, можуть піти на свідоме кровопролиття, вбивства і творити речі, які не можна назвати людськими. В нього був справжній шок».

«Тато пішов у війскомат, але його не взяли, сказали, що занадто дорослий»

«Тож він залишився працювати на своєму підприємстві. Він у мене механік-тракторист і все життя обробляв землю. А в червні 2024 року його таки призвали. Він сказав мені: “Доця, прийшов мій час. Бо хата кожного з нас — з краю, і якщо не йти, наша хата буде наступною, в яку постукає ворог”. Мій чоловік на війні з 2014 року і я сприйняла татове рішення спокійно. Після навчання він захищав Харківський напрямок, а потім його перевели під Дніпропетровську область. Декілька разів батько приїжджав додому у відпустку, жахів не розповідав, але важко йому було. Особливо він переживав загибель молодих хлопців, казав, що для нього вони всі — діти, а побратимам телефонував тричі на день».

«1 вересня 2025 року тато зник зі зв’язку»

«Він казав, що буде перевозити побратимів на позицію, але, як я дізналась пізніше, він залишився з хлопцями і не поїхав назад. Я телефонувала на гарячу лінію бригади, де мені відповідали, що все добре, просто на позиції немає зв’язку. 15 вересня вже надійшла офіційна інформація про те, що тато зник безвісти і велика вірогідність, що він з побратимами може бути в полоні. Сталося це під Новомиколаївкою, в Дніпропетровській області».

«Згадую, одного разу він взяв мене з собою, сказав: “Поїхали, поговоримо з землею”»

«Тато дуже добрий та довірливий. Він сплалахує, як сірник, але дуже швидко відходить і зла ні на кого не тримає. Нас з мамою він дуже любить, а мамі моїй казав: “Таня, я тебе люблю, але головна в моєму житті — доця”. А ще він дуже любить землю, з дитинства. Вже з 13 років працював на тракторі і займається цим все життя. Це для нього не про роботу. Він впевнений, що земля — жива. Не будеш ставитися до неї з повагою і теплом — урожаю не буде. Пам’ятаю, сідав на краю поля і розмовляв, подумки».

«Коли чую “Ми втомились від війни” реагую дуже гостро»

«Моя мати дуже важко переживає зникнення тата, вона розгублена, а я шукаю його скрізь. Я знайшла родини тих хлопців, які були з татом тоді на позиціях, і ми об’єдналися, шукаємо разом і будемо нагадувати про зниклих безвісти, зараз створюємо спільноту родин тих, хто зник з 154-ї бригади. Люди, особливо молодь, повинні пам’ятати завдяки кому ми прокидаємось, п’ємо каву, йдемо на роботу, живемо, дихаємо. А люди забуваються і забувають, навіть, що в країні йде війна. Я іноді бачу, як розмовляють з військовими на зупинках, у лікарнях, зі зневагою та байдужістю. А ми маємо пам’ятати, завжди, і через багато років, бо це наша гідність та вдячність».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---