«Якщо рідні не боротимуться, можна не дочекатися»

Микола Юрків, солдат, 41-ї окремої механізованої бригади зник безвісти під час свого першого бойового завдання, на Курщині, у вересні 2024 року.

Як згадує сестра захисника, Надія, життя всієї родини в той момент зупинилось. Вони шукали рідну людину кілька місяців і пошуки дали результати — побратим Миколи розповів, що бачив його в полоні з важким пораненням.

Надія впевнена – щоб повернути додому рідних, шукати та говорити треба разом, скрізь, залучати всі можливості і всіх, хто може вплинути на переговорний процес.

«Микола не повернувся зі свого першого завдання»

«Брата мобілізували у червні 2024 року, він потрапив у Сумську область, а на початку вересня пішов на своє перше завдання. Щодня ми були на зв’язку і напередодні також. У нас велика родина і ми всі дуже близькі між собою, говорили з ним часто, коли в нього була вільна хвилина і зв’язок. У день завдання брат був якийсь відсторонений, говорив не так, як завжди. Я відчула, що він нервує, хоче скоріше завершити розмову, ніби боїться про щось проговоритися. Тоді ми так і не дізналися, що він йде на свій перший вихід. Зник Коля біля населеного пункту Журавлі, в Курській області».

«Ми кинулися на пошуки, з відчаєм, наполегливістю і не зупинялись»

«Знаходили групи, в яких були родини військових, що зникли безвісти, російські ресурси, українські мережі, постійно читали, писали коментарі. Ми були в жахливому стані — життя зупинилось в буквальному сенсі. Через кілька місяців, сестрі написав колишній полонений, який бачив Колю в полоні. Виявилось, що вони разом були і на позиціях, і кілька днів у полоні, тому дізнались ми доволі багато. Брат був поранений у спину уламком від дрона і коли їх брали в полон – не міг самостійно йти. Ми плакали і раділи одночасно. У нас з’явилась надія, що він виживе і більше стимулу, щоб його шукати далі і чекати».

«Коля той, хто віддасть останню сорочку»

«Він — не людина емоцій. Він завжди стриманий, і навіть якщо переживає – ніколи в житті не покаже цього. Він старший брат, який завжди є підтримкою, опорою, до якого можна прийти за порадою, людина щира, з великим серцем. Коля дуже, я б сказала,  людина сімейна. Це напевно те, що треба йому в житті. Для дружини, сина завжди хотів зробити все, якнайкраще. Саша, його син, після зникнення тата різко подорослішав.  Хоча він має характер свого батька і не показує емоцій, для нього це велике випробування. Він став більше часу приділяти мамі, робити все по господарству, все, що робив тато – тепер робить він. Він дуже сильно чекає, цього року закінчує школу і сподівається, що батько повернеться до цього моменту».

«Я впевнена, що постійні звернення до міжнародної спільноти дають результати»

«Катар, Туреччина, Ватикан мають вплив на Росію і чим сильніше буде чутно наші голоси, тим більше на пошуки  будуть звертати увагу. Родини військових 41-ої бригади створили громадське об’єднання — ми разом шукаємо, говоримо голосніше, беремо участь в зустрічах з представниками церкви, послами, владою інших країн та організовуємо акції на підтримку за кордоном. Те, що ми чуємо, дає надію. Нам обіцяють допомогу і, впевнена, роблять багато. Наприклад, нам вдалося зустрітися з кардиналом Маттео Дзуппі – це архієпископ Болоньї, відомий миротворчими зусиллями. Слова племінника Миколи, Віктора, я впевнена зворушили кардинала. Я хочу навести частину цієї промови: “ Благаю Вас, від імені всіх українських дітей, які дуже хочуть обійняти своїх батьків, дядьків, дідусів. Ми, діти, не розуміємо законів міжнародної політики. Ми розуміємо цінність обіймів. Ми віримо в добро та милосердя. Благаю Вас допомогти принести світло туди, де темрява, та возз’єднати сім’ї, розірвані війною”. І кардинал пообіцяв, що зробить все, щоб повернути Колю та інших полонених».

«Я хочу згадати ще двох зниклих військових — Олександра Бичкова та Андрія Тимощука»

«Ми дуже близькі з родинами цих хлопців — вони зникли в один період. Я хочу згадати ці імена, ми шукаємо їх, шукаємо правду і боремось за свободу хлопців. Тому, якщо комусь відома їхня доля, прошу звернутися до мене. Я впевнена — якщо нічого не робити, можна ніколи не побачити своїх близьких і загубити їх у забутті. Говорити треба разом, скрізь, залучати всі можливості і всіх, хто може вплинути на переговорний процес, щоб шукати зниклих та повертати полонених. Тиск на Росію можливий та необхідний. Доля брата  —  це наша відкрита рана і біль його дружини, сина, моя, двох сестер, брата та тата Миколи. Ми хочемо, щоб наша рідна частинка, наша душа, повернулась додому».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---