«Якщо спочатку була надія, то зараз — лише виснаження і зневіра»

Ігор Колихаєв — міський голова Херсона, який продовжував виконувати свої обов’язки навіть після вторгнення російських військ. Він відкрито відмовився співпрацювати з окупаційною владою, публічно заявляв, що Херсон — це Україна, підтримував роботу комунальних служб і допомагав місту виживати навіть після того, як росіяни оголосили про його «звільнення» та призначили свого ставленика.

28 червня 2022 року Ігоря викрали окупанти. Спочатку його тримали в одиночній камері в Херсоні, потім етапували до російських тюрем.

Його син Святослав каже: найстрашніше — не лише те, що батько перебуває в російському полоні, а й відчуття, що час минає, а людина поступово зникає з публічного поля — попри свій статус, історію спротиву і ціну, яку заплатила за відмову прийняти окупацію.

«Батько продовжував виконувати свої обов’язки навіть після окупації міста»

«Після початку повномасштабного вторгнення ми майже весь час бачилися на його роботі — батько на той момент був міським головою Херсона. Додому він практично не приїжджав, тому всі наші короткі розмови відбувалися там, між його справами. Перші дні ми, як і всі, намагалися зрозуміти, що взагалі відбувається і як жити далі. Він займався своїми прямими обов’язками — фактично працював безперервно, часто до десятої-одинадцятої вечора. Коли росіяни зайшли в місто, він зайняв чітку позицію: поки це можливо, продовжуватиме виконувати свої обов’язки — забезпечувати місто тим, що критично потрібно людям. Це були комунальні питання, їжа, ліки, реагування на руйнування, будь-яка допомога, яку ще можна було організувати. Його позиція була простою: або він працює для міста, або, якщо йому не дадуть цього робити, — піде».

«Навіть після окупації він відкрито говорив, що Херсон — це Україна»

«Коли росіяни зайшли в місто, їм був потрібен мер — людина, яка або почне з ними співпрацювати, або хоча б створить видимість керованості ситуації. Але він прямо говорив, що не буде виходити за межі своїх повноважень, не підтримуватиме російські наративи і не стане інструментом окупаційної влади. У той момент він бачив свою роль не в політичних заявах чи переговорах з окупантами, а в тому, щоб підтримувати життя міста настільки, наскільки це можливо. При цьому він не мовчав. Майже щодня давав інтерв’ю українським і міжнародним медіа, відкрито говорив, що Херсон — це Україна, що залишається в комунікації з центральною владою, надсилає офіційні звернення та запити до Києва щодо подальших дій. І навіть публікував ці листи у Facebook».

«Наприкінці квітня 2022 року окупанти звільнили батька і призначила свого “мера”»

«Того ж дня тато записав відеозвернення, у якому чітко сказав, що не пішов на співпрацю з окупантами. Він прямо заявив, що не працюватиме на них, але продовжуватиме виконувати свої обов’язки як український мер настільки, наскільки це можливо. І він справді це робив — команда працювала дистанційно, з іншого офісу. Усі критичні запити — гуманітарна допомога, ліки, інсулін, потреби комунальних служб — проходили через українську команду. Тобто навіть після формального “звільнення” для багатьох херсонців він залишався реальним мером міста. Так тривало до 28 червня — дня, коли його заарештували».

«Того дня затримали не лише батька, а й кількох працівників міськради — ще п’ятьох чи шістьох людей»

«Просто прийшли люди в масках, посадили в автозак і доправили до ізолятора тимчасового тримання в Херсоні. Батька одразу посадили в одиночну камеру. Серед затриманих були працівники мерії, охоронці. В одиночній камері в Херсоні його тримали до листопада 2022 року — аж до деокупації міста. Після цього батька вивезли і почали постійно переміщувати окупованою територією Херсонщини. Спочатку це була Гола Пристань — там він пробув кілька днів. Потім — Чаплинка, далі Новотроїцьке, згодом Чонгар. Майже рік після викрадення він залишався на окупованій території Херсонської області. Не було жодного судового процесу, зрозумілих обвинувачень чи доступу до захисту. Наприкінці літа 2023 року з’явилося перше офіційне підтвердження, що він узагалі живий: його утримання підтвердило Міністерство оборони Росії».

«Тато у важкому фізичному та психологічному стані»

«Після цього його вивезли до Ростова, потім — до Таганрога, а в жовтні 2024 року — до виправної колонії на території Росії, у Пермському краї. Стан його здоров’я дуже важкий. Звільнені полонені розповідають, що їх змушують стояти практично весь день — сидіти дозволяють лише під час їжі. І так триває вже майже півтора року. Це не лише психологічний тиск, а й фізичне виснаження. У батька серйозні проблеми з ногами: була екзема, яка переросла у відкриті виразки, почалося нагноєння. Лікування почали лише тоді, коли стан став критичним і його перевели до лазарету при колонії. Моральний стан теж змінювався. Якщо спочатку ще була надія, то зараз, за словами тих, хто повернувся, тато виснажений і зневірений».

«Що саме росіяни хочуть від батька зараз — я не знаю»

«Люди, які виходили з полону і бачили його, кажуть, що це вже зовсім інша людина — зовні його майже неможливо впізнати. Чотири роки ізоляції, виснаження, постійного фізичного та психологічного тиску змінюють людину. Один із військових передав мені його слова, які мене дуже зачепили: “Я не потрібен ні тим, ні іншим”. І це найстрашніше. Бо я розумію, звідки в нього це відчуття — що про нього забули, його не обмінюють, час минає, а він усе ще там».

«Я намагаюся вибудовувати комунікацію з усіма, хто бодай якось дотичний до процесу повернення полонених»

«Через людей, які поверталися з полону — від цивільних до військових, зокрема тих, хто перебував із ним разом, — передавали прохання про допомогу, звернення до родини, сигнали про його стан. Офіційна відповідь завжди одна: “Ми робимо все можливе, процес триває”. Але коли людина перебуває в полоні чотири роки, неминуче виникають питання. Якщо її утримують так довго, значить, вона має для російської сторони якусь цінність. Якщо ж українська сторона не має достатніх важелів для її повернення, тоді, на мою думку, потрібно значно активніше залучати міжнародні механізми і робити цю історію видимою. Бо найстрашніше для родини — не лише очікування, а й відчуття, що час минає, а людина поступово зникає з публічного поля».

«Я чув різні натяки й наративи — мовляв, можливо, він “щось не так робив” або якось не так себе поводив»

«Але якщо держава справді має до нього якісь претензії, попри його публічну позицію, попри всі його відеозвернення, інтерв’ю, офіційні листи і відкриту відмову співпрацювати з окупантами, тоді я хочу почути це прямо й офіційно. Бо станом на сьогодні факти інші: під час окупації Херсона він отримав державну відзнаку за мужність від президента України. Це сталося саме тоді, коли росіяни вже були в місті. І якщо жодних таких претензій немає, тоді я хочу бачити не пояснення, а результат. Мені не потрібні звіти про процес чи формальні відповіді. Я хочу відчувати, що я не один у цій боротьбі. Бо зараз усе це виглядає так, ніби відповідальність за його повернення лежить лише на родині. А я вважаю, що це відповідальність і держави, якій він служив і на яку працював».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---