«Ярослав перебував у бараку 200-х, але вижив»

Під час оборони Маріуполя у 2022 році боєць «Азову» Ярослав Козирев отримав дві контузії та дивом вижив під час російського теракту в Оленівці. 

Про це його мати, Ірина, дізналася, побачивши сина в пропагандиському репортажі, знятому в одній із ворожих лікарень. На відео в Ярослава була поранена рука, він виглядав дуже схудлим та змарнілим. Про те, що захисник живий, українська сторона офіційно підтвердила лише у квітні цього року. Тоді як Ярослав перебуває у полоні вже четвертий рік поспіль. 

У боротьбі за його повернення пані Ірина зважилась на відчайдушний крок — розпочала голодування. Історією свого сина вона поділилася з «Точкою Сходу». 

«Під час оборони Маріуполя він прощався зі мною»

«Ярослав зателефонував з Маріуполя зранку 24 лютого 2022 року. Сказав, що почалася війна, просив мене виїхати. Я тоді відмовилась, а він почав прощатися зі мною, говорив, що дуже мене любить і я маю бути готовою до всього. Я відповіла: “Не смій прощатися, бийся, синку, і живи!”. Я швидко зрозуміла, що Маріуполь буде в повному оточенні. Син був впевнений, що наші оборонці впораються, не відступлять, але росіяни продовжували просуватися вглиб міста. Вони наступали і у нас, в Бучанському районі, я тоді практично не виходила з підвалу, а потім мені довелося виїхати до сестри, в Польщу. Син надсилав мені повідомлення: “Живий, все добре!”, а я відповідала, що молюся за нього, благословляю і люблю. А потім Ярослав отримав важку контузію і зник зі зв’язку».  

«Я не спала вночі, очікуючи на повідомлення»

«Зв’язку із ним не було 20 днів. Він не міг рухатися, втратив координацію, не бачив, не чув, відчував сильний біль. Його перевезли у шпиталь, який згодом росіяни розбомбили. Ярослав отримав повторну контузію і його евакуювали в один з бункерів “Азовсталі”. 18 травня ми говорили телефоном. Син сказав, що вони виходять у полон і зв’язку не буде 3-4 місяці, заспокоював мене. З Оленівки він подзвонив двічі, це були дуже короткі розмови, бо хтось з хлопців потайки зміг пронести телефон. А 29 липня росіяни влаштували у колонії теракт. Я знаю, що Ярослав перебував в бараку 200-х, саме там де і стався вибух, де загинули наші захисники. Тоді я передивлялась відео, яке знаходила в мережі, знову і знову, бачила обгорілі тіла і шукала сина. В списку поранених, який якимось чином потрапив у мережу, я знайшла його прізвище, але інших підтверджень чи відомостей про те, що Ярослав живий, в мене не було». 

«В Оленівці Ярослав отримав ще одне поранення»

«У вересні 2022 року я побачила Ярослава в російських медіа. Це був репортаж з лікарні, про “турботливих” росіян, які після теракту лікували “українських нацистів”. На цьому відео Ярослав сидів у півоберта, ліва рука була поранена і перемотана якоюсь ганчіркою. Він дуже схуд, кілограмів на 20. Згодом, від “Пташки”, Катерини Поліщук, яку звільнили з полону, я дізналась, що рука у сина не функціонує. У грудні 2022 року на російському сайті я знайшла статтю «Чому “Азов” – це нацисти». В ній була фотографія мого сина. У нього був перебитий ніс, сильні набряки, схудле, змарніле обличчя. Ще були видні його татуюванням. Одне з них – череп. Росіяни написали, що це символ “СС” і доказ приналежності до нацистів». 

«У квітні цього року мені повідомили, що син живий»

«Я знаю назву колонії, в якій він перебуває. В ній ніби “покращені умови тримання”. Хлопцям збільшили порції, почали давати хліб, сіль. Отак “покращили”. Зараз їх ніби не допитують, але зі спортивного азарту б’ють, коли виводять на прогулянку, і за порушення режиму також. Росіяни змушують полонених стояти по 16 годин на день, через це у хлопців виникають набряки, тромбофлебіт, на ногах відкриваються виразки. Сідати можна тільки під час прийому їжі і перед сном, на 15 хвилин».

«У Ярослава розвинуте почуття справедливості»

«Він не терпить беззаконня, брехні, завжди захищає слабших, у школі був забіякою. А якщо хтось при мені буде лаятися, ніколи не промовчить. Ярослав має прекрасне почуття гумору. Він приділяв багато уваги фізичній підготовці, завжди хотів бути сильним. (Посміхається). Постійно був на змаганнях, на турнірах, займався футболом. Після школи вступив у коледж, але не довчився і пішов працювати, самостійно себе забезпечував». 

«При першій же можливості я повернулась в Україну»

«Мені здавалось, що тут я буду ближче до сина, зможу більше зробити, більше дізнатися про нього. Як перейшла кордон, я ладна була цілувати землю, настільки мені хотілось додому. Своє горе, біль, подробиці свого життя важко виставляти на загальний огляд, але іншого способу говорити про сина просто немає. Я вважаю, більший розголос допоможе йому скоріше повернутися додому. Я почала ходити на акції на підтримку військовополонених, зустрічалась з омбудсменом, керівниками ГУР, Офісу Президента, була в СБУ, дала величезну кількість інтерв’ю і роблю все від мене залежне. Мій біль такий сильний, що я не можу його витримувати».

«Голодування — останній, відчайдушний крок»

«Я запропонувала нашій спільноті розпочати голодування і 24 квітня 2025 року рідні військовополонених, які вижили під час теракту в Оленівці, розпочали безстрокове голодування на Майдані Незалежності в Києві. В мене стався серцевий напад, швидка надала допомогу. Голодування вмовила припинити голова нашої спільноти, просила мене випити йогурт, а я плакала і хотіла протриматись хоча б три дні. До нас вийшли представники влади, поговорили з нами, переконували, що роблять все можливе і просили знов чекати. Я прийшла до того, щоб отримувати медикаментозну підтримку і психотерапію, це допомагає. Я витримаю, я не помру, я дочекаюсь сина. Якщо Ярослав тримається, мені здатися — гріх». 

 

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---