«Юру катували струмом та засудили на 14 років»

Житель Херсона Юрій Кайов залишився в місті після його окупації і долучився до команди Міжнародного комітету Червоного Хреста – допомагав нужденним із їжею, ліками та надавав гуманітарну допомогу.

Коли його дружина Ольга разом із дітьми змогла виїхати з окупації, Юрій ухвалив рішення залишитися. Він допомагав гуманітарним колонам, які вивозили цивільних і завозили необхідне для тих, хто залишався.

Саме під час однієї з таких поїздок його викрали російські військові. Відтоді — катування, різні колонії на території РФ і вирок у 14 років позбавлення волі.

«Я, син та донька змогли виїхати з окупації в червні 2022 року»

«Залишатися вдома ми вже не могли — щодня ставало все небезпечніше. Росіяни перекривали місто, влаштовували постійні перевірки на вулицях. Юра ще до війни багато років розвивав свій харчовий бізнес, і після окупації намагався втримати його та зберегти людей, які там працювали. Разом із товаришем вони шукали постачальників продуктів, бо завезти щось з України на окуповану територію вже було майже неможливо, а годувати людей треба було. Юра ухвалив рішення залишитися в Херсоні через почуття відповідальності, а нас вивіз до Запоріжжя».

«Юру та Олега забрали разом»

«Ще навесні 2022 року чоловік познайомився з керівником колони Міжнародного комітету Червоного Хреста Олегом Акімченковим. У нас був великий вантажний Mercedes Sprinter, і Юра сам запропонував допомогу. Так він почав працювати з гуманітарними колонами. Вони вивозили людей з окупації, а назад поверталися з ліками, гуманітарною допомогою та всім необхідним для тих, хто залишався в Херсоні. Це тривало кілька місяців, а 5 серпня 2022 року все обірвалося. Того дня він, як і зазвичай, виїхав із Херсона в складі колони, вони зупинилися на ночівлю в Дніпрорудному — винайняли квартиру, щоб перечекати до ранку. Ввечері туди приїхали російські військові. Вони точно знали, кого шукають. Юру та Олега посадили в машину і вивезли в невідомому напрямку».

«Юру катували струмом та змушували підписувати чисті аркуші паперу»

«Я знаю, що після викрадення мого чоловіка ще два місяці тримали в Херсоні. Мені стало відомо, що весь цей час він перебував у підвалі: його допитували та катували — надягали пакет на голову, били струмом, пристібали до решітки. Його змушували підписувати чисті аркуші паперу. Пізніше він сам казав, що не знає, під чим саме поставив підпис — про це я дізналася через адвоката. Також його змушували торкатися зброї, щоб залишити відбитки пальців. 6 жовтня 2022 року мені зателефонувала адвокатка із Сімферополя. Вона повідомила, що Юру вивезли з Херсона до окупованого Криму. Одразу чесно сказала, що реально нічим допомогти не зможе — буде лише формальною захисницею та допоможе з елементарним зв’язком. Також вона розповіла, що чоловікові потрібні теплі речі та засоби гігієни, адже його забрали влітку — у футболці та шортах».

«Передати речі до Сімферополя я не встигла  — Юру етапували до Москви, в Лефортово»

«Чоловікові інкримінували підготовку до теракту та ще кілька тяжких статей. Засідання проходили у закритому режимі. Мені не надавали жодних документів — ані обвинувального акта, ані матеріалів справи. Це було критично, бо ці документи були потрібні і для української поліції, і для Координаційного штабу. Лише у лютому 2023 року мені вдалося знайти адвокатку, яка справді змогла увійти у справу та почала реально працювати. Згодом у мене з’явилася можливість передавати чоловікові посилки: чай, печиво, згущене молоко, каву, цибулю, часник — усе, що могло хоч трохи допомогти».

«Після переведення до Ростова все стало значно гірше»

«Адвокатка розповідала, що там жахливі умови: постійна сирість, холод, із вікон тягне, вода стікає по стінах. Камери переповнені — у приміщенні, розрахованому на дев’ять людей, могло перебувати 20 і більше. Люди спали по черзі або по двоє на одному місці. 30 січня 2026 року Юрію винесли вирок — 14 років: п’ять років тюрми, а решта — колонія суворого режиму. Зараз, наскільки мені відомо, він перебуває у Таганрозі. Але їх постійно переміщують, тому навіть ця інформація ніколи не дає відчуття впевненості. Якщо говорити про його стан зараз, то найважливіше — він тримається. Юра не з тих людей, які будуть жалітися. Навпаки — завжди намагається берегти мене, навіть зараз, щоб я зайвий раз не нервувала. Усі там живуть лише очікуванням обміну, листами, будь-якою звісткою з дому. Це те, що тримає. Але проблем зі здоров’ям у Юри багато: постійно потрібні мазі від подразнень і ран, загострився гайморит, були проблеми із зубами».

«Діти переживають полон батька по-різному»

«Донька Валерія завжди була дуже близька з батьком, тому звістка про полон стала для неї величезним ударом. Ми намагалися говорити про це, але часто обидві просто зривалися на сльози, тож згодом вона почала працювати з психологами у групі підтримки. Торік Валерія вийшла заміж, і для неї було дуже боляче, що тата не було поруч у такий важливий момент. Син Олексій переживає це інакше — більше мовчки. Йому зараз 17 років, і він дуже відчуває відсутність батька саме як чоловічої опори. Каже мені: “Якби тато був поруч, я б уже набагато більше вмів”. Чоловік вчив його працювати руками, користуватися інструментами, щось будувати, ремонтувати. А зараз син залишився єдиним чоловіком у родині й змушений дорослішати значно швидше, ніж мав би».

«Я чекаю не тільки на свого чоловіка, але й на повернення всіх наших людей»

«І водночас хочу сказати важливе: попри все, є люди по той бік, які допомагають. Не публічно, без пафосу, часто дуже тихо, але реально допомагають нашим полоненим. Волонтери передають книги, речі, звістки. Саме через таких людей на річницю нашого шлюбу чоловік зміг передати мені квіти й листівку. Ми були одружені 20 років. І моя донька тоді сказала фразу, яка мене дуже вразила: “Якщо мені колись хтось скаже, що він не зміг написати, не зміг відповісти чи подарувати квіти, бо був зайнятий — я завжди буду пам’ятати тата, який зміг це зробити навіть із полону”. Мені здається, це дуже точно говорить про те, якою людиною є мій коханий».

Слідкуйте за новими матеріалами у рубриці Полонені на нашому сайті.

---

---