«За ґратами Ярослав просто так, без суду та обвинувачень»

Коли почалася повномасштабна війна Ярослав Платонов працював в одному з готельних комплексів під Києвом. Разом з двома друзями він місяць провів в окупації, без можливості вибратися на вільну територію України. Їх заарештували втрьох, у березні 2022 року.

Мати Ярослава, Валентина, час від часу отримує звістки про сина через звільнених полонених: хтось бачив його в колонії у Володимирській області, хтось у Брянській. Ярослав схуд, має проблеми із суглобами та зубами, хворів на коросту.

Валентина, як і сотні інших родичів цивільних заручників, живе з болем та надією, що її син повернеться додому.

«У перший же день син зрозумів, що виїхати не зможе»

«Перед повномасштабним вторгненням Ярослав очолював господарський відділ одного з готельних комплексів селища Толокунь, яке росіяни окупували в перші ж дні. Тож виїхати звідти було неможливо. Разом з двома своїми товаришами, Романом та Олександром, син залишався в готелі. Вони сподівались, що станеться якась нагода і вони зможуть вибратися. Зв’язку і світла майже не було, тому ми спілкувалися не часто. 20 березня поговорили вдень, а ввечері я зв’язатися з ним вже не змогла».

«Ярослава, Романа і Олександра росіяни забрали разом»

«Про це мені розказали свідки — мешканці села і колега сина. Росіяни зав’язали хлопцям очі і руки, повезли в центр села, де збирали інших заарештованих, а потім всіх погрузили в БТР і вивезли у невідомому напрямку. В квітні 2022 року, після одного з обмінів, я дізналась про те, що син живий, де він перебуває і що росіяни не висунули йому жодних обвинувачень. У серпні від Яріка надійшов лист — в ньому було тільки два слова: “Живий, здоровий”».

«Колега мого чоловіка та Ярослав зустрілися в одній камері» 

«У червні 2024 року мене знайшов звільнений полонений, через один з українських Telegram-каналів, в яких розшукують полонених та зниклих безвісти. Виявилось, що цей полонений, як і ми, жив в Конотопі, в мирні часи навчався та працював з моїм чоловіком, а в камері познайомився з моїм сином. Він ставився до мого Яріка, як до сина, вони потоваришували. Вони сильно голодували, і зі здоров’ям у сина проблеми. Ярослава декілька разів переводили з колонії в колонію, і під час обмінів я кілька разів отримувала відомості від звільнених, які перебували із ним і в Брянській області, і у Володимирській. Син дуже схуд, суглоби і зуби дуже болять, хворів на коросту, хлопці роздирали себе до крові і не спали ночами, але допомогу їм не надавали. Тільки коли Москалькова приїхали, дали один тюбик мазі на двох». 

«Він у вас дуже хороший, такий вихований та співчутливий» 

«Всі хлопці говорили мені про це і дякували за сина. Один навіть розказав, що Ярік його врятув, так прямо мені і сказав. Подробиць я не знаю. Але знаю, що ро син знайшов вихід, коли не залишалося надії і питання було “життя та смерті”. Мій син саме такий  — завжди і допоможе, і порадить. Я не знаю, як він там тримається і постійно думаю про це. Один раз йому передали посилку, як гуманітарну допомогу від України —  там була білизна, теплий одяг. Віддали, а через місяць забрали. Залишили тільки светр, а зараз так холодно! Я не можу про це не думати! Я живу надією на його повернення, тримаюся заради нього. День за днем я сподіваюсь, проживаю один день, потім наступний, потім ще один. Але колись це станеться і я обов’язково обійму свого сина».

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

---

---