«За ці три роки — жодного листа чи дзвінка»

Крайню фразу, яку 32-річний захисник Маріуполя Денис Чумак встиг записати своїй дружині перед виходом у полон – «Я тебе люблю». Це було двосекундне аудіоповідомлення у березні 2022 року. Дружина оборонця, Аліса, згадує, як разом із восьмимісячним сином виживали в оточеному місті. Денис приїжджав до них у сховище, щоб привезти акумулятори, памперси та їжу.

У полон потрапив 20 травня. Відтоді Аліса майже нічого не знає про коханого. Але продовжує боротися за його повернення додому і впевнена, що треба зосередитися на тих, хто перебуває в неволі довше за всіх.

«24 лютого 2022 року ми зустріли у Маріуполі: я, чоловік та наш восьмимісячний син Тимофій. Денис був у відрядженні, але в межах міста. Зранку мені зателефонувала дружина його побратима і запропонувала забрати нас, щоб ми не були самі. Згодом нам довелося ховатися в укритті, бо у квартирі перебувати було неможливо через постійні обстріли. На початку березня побратим Дениса привіз мені від нього лист. Коханий писав, що все буде добре і дуже скоро ми всі будемо разом. І на наступний день приїхав до нашого сховища — привіз акумулятори, щоб у підвалі можна було вмикати світло, памперси для дитини, якусь їжу. Пам’ятаю, як разом з ним вийшла на вулицю. Я тривалий час не виходила з підвалу і була в шоці, від того, що побачила. Нашого району майже не було, від будинків залишились чорні каркаси, всі дерева навкруги були спалені. Більше Дениса я не бачила, з Маріуполя ми з сином змогли виїхати 18 березня».

«В останньому аудіоповідомленні було лише: “Я тебе кохаю”»

«Денис зателефонував 22 березня, це була наша крайня і дуже коротка розмова. Я плакала, у горлі стояв ком. Встигла вимовити лише, що ми з сином у безпеці, а коханий пообіцяв, що все буде добре. Потім від нього були одне аудіоповідомлення на 2 секунди та декілька текстових. 20 травня Денис вийшов у полон. За декілька днів це підтвердили в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста. У березні цього року додому повернули побратима чоловіка, який розказав мені, що Денис отримав від мене всього один лист, який його дуже розчулив. Почувається він непогано, але дуже схуд, дуже сумує за сином і це для нього найважче. Він переживає, що не бачить, як зростає наш Тимофійчик». 

«Здавалося, він більше за мене чекав на появу сина»

«Денис дуже добрий, відкритий, спочатку допоможе комусь, а вже потім буде думати про себе. Він відповідальний і в родині, і на роботі. Ми багато часу проводили разом, навіть коли він йшов у свої “чоловічі” компанії, завжди брав нас з сином з собою. Я на 100% могла довірити йому сина, він розсудливий та впевнений тато. Сам Денис ріс без батька, може тому так обережно та відповідально ставиться до своєї ролі тата, і для нього принципово бути поряд із сином. Нещодавно в Тимофія діагностували аутизм і я прохожу зараз цей важкий шлях без чоловіка, це дуже важко». 

«Якби не родичі полонених, обміняних було б ще менше»

«Ми тиснемо і на суспільство, і на владу, контролюємо їхні дії, постійно ставимо питання, щоб про Маріупольський гарнізон не забували. З кожним днем полонених стає все більше, з різних напрямків, і нам важливо тримати фокус уваги на тих, хто перебуває в полоні довше за всіх. Моїх дій недостатньо, так я відчуваю, звісно, не все залежить від мене, але все одно я зможу сказати, що зробила достатньо тільки, коли Денис повернеться додому. Кожен день мені доводиться обирати між боротьбою за Дениса і за сина, бо особливості розвитку Тимофія потребують постійного контролю та втручання. Іноді, коли сил немає, я думаю, що Денису в тисячу разів важче. Я думаю, про наше спільне майбутнє життя, про наші мрії і ці сподівання дають мені сили боротися». 

«Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

---